Випадкові розмови про пункт призначення.

- Знаєш, куди я їду? - питає мене круглолиций чоловік у тамбурі потяга "Івано-Франківськ - Київ".
- До Києва? - питаю.

- Нє. В Києві пересадка. Далі на Москву. 

- Он як. На москалів працюєш?
Він дістає з пакета дволітрове пиво. Воно тепле.
- А що робити? - він трохи втягує свій живіт. - У мене двоє дітей. Я з Надвірної. Гуцул. Роботи нема. Дві вищі освіти. І мушу їхати до москалів. На стройку. Але я там кажу, що я Бандера. І ніхто нічого. Кричу, що Бандера, а вони мовчать.
- П...здиш, - раптом втручається в розмову високий сивий чоловік. - Тебе б там за Бандеру зразу скрутили.
- Не п...жджу. Кричу, що Бандера!
- Ви теж у Москву? - питаю у старого.
- Нє, не так далеко, - він прикурює нову сигарету від попередньої. - На фронт. Замість сина іду добровольцем. Дніпро-1.
- Замість сина? - у мене відбирає мову.
- Домовився з воєнкомом. Їм головне цифра. То яка різниця. Мені 55, вже нажився, а син хай ще поживе.
Бандера з Надвірної мовчить.
- Ви мєнт? - питаю я, згадуючи, що Дніпро-1 - це батальйон МВС.
- Було колись. А взагалі я зодчий.
Чоловік прикурює уже третю поспіль сигарету, я йду з тамбуру. В голові крутиться "Кедь ми прийшла карта на роковаць".