Почастішали плачі про крадіжки велосипедів. Мабуть, це і є головна перешкода велосипедизації населення, а зовсім ніякі не велодоріжки.

Пригадую, як мене колись вразила манера данців скрізь їздити на велосипедах, і те, що на центральній вулиці велодоріжки вдвоє ширше автомобільного проїзду. Але головним було не це. Наш другий механік встиг купити зужите вело, щоб їздити портом: судно ставили в Копенгагені на ремонт. А потім на цьому ж ровері поїхав на залізничний вокзал, організовано поставив його у велотурнікет, сів на потяг і поїхав бек ту юесесар: ремонту було на кілька місяців. Велосипед він таким чином залишав якомусь злодюжці у подарунок, навіть не пристібав замком, бо не знав, чи взагалі на це судно і, відповідно, в Копенгаген повернеться.

Першим, що він побачив, коли через три місяці таки повернувся в Данію – свій велосипед, який спокійно собі стояв на привокзальній площі, там, де його залишили.

Можна з цього одразу робити висновок «нам так не жить», але я пригадую також і наш приклад: в 1990-ті роки в Іллічівську діяв суспільний договір не красти скутери, і все місто спокійно їздило в магазин на тих японських моторолерах, контрабандою привезених моряками з якоїсь Йокогами. Не знаю, що для того суспільного договору знадобилося. Підозрюю, що впольованих злодіїв просто сильно били. І було спокійніше придбати за 20 баксів нерозмитнений скутер у моряка прямо на борту судна, ніж оте родео під крамницями влаштовувати.

А без такої суспільної ухвали велосипед непридатний для транспорту, тільки для недільних покатушок на Труханів острів. Та й те, посцяти в кущі відходити від нього не варто.