Навіяне фейсбуком.

У дитинстві я ходила до музичної школи. Ну, батьки вважали, що це потрібно.

І хоч ні слуху, ні голосу в мене не було (і немає), там я грала і співала. Грала на бандурі, а співати при цьому хоч не хоч потрібно було.

Та я хотіла розповісти не про те.

Бандура – інструмент важкий. Щодо ваги. Тому з дому учні свій інструмент не возили. Ну, ви знаєте, гітаристи свій возять з дому, скрипалі також, домбристи... Про домбристів не пам'ятаю, фортеп'янники... – із ними все і так зрозуміло).

Так було заведено, що в класі був інструмент, на якому займалися. Перший учень за розкладом занять брав цей інструмент із підсобки, останній відносив назад.

І от якось я пру бандуру коридором до класу (на якому так і написано, до речі: «Клас бандури»), а назустріч дівчинка з дідусем... Чекайте, я її точно не з підсобки перла, бо тоді вона була б у чохлі... Може, несла із класу кудись відкритою. Словом, цей момент я, чесно кажучи, забула. Давно було.

Але точно була дівчинка з дідусем (мабуть, він її привозив-відвозив до/із музичної школи). І точно пам'ятаю запитання малої, адресоване дідусеві: «Дедушка, а что это? Гусли?»

Київ. Середина 1980-их. Я, приблизно її ровесниця, знала, що таке гуслі (цікаво: існує думка, що саме від цього стародавнього інструмента, популярного ще за часів Київської Русі, походить бандура – UAInfo). Вона не мала зеленого уявлення, що таке бандура.