Півтора року вже слухаю і читаю твори людей (у різний час різних), які добровільно взяли на себе роль учителів України. Вони переконані, що знають, що там треба і що не треба робити. Я не владу російську маю на увазі, а її опонентів. Тих, хто не за проросійську, а за європейську Україну.

Вони вчили українців відстоювати Крим силою небоєздатної армії.

Вони пояснювали українцям, зімкнувшись в цьому з Путіним і Лавровим, переваги федерального державного устрою перед унітарним.

Вони закликали Київ оголосити військовий стан, тобто ініціювати переведення нелегальної локальної війни в легальну та повномасштабну.

Вони наполягали на негайному, незважаючи на війну, запуску радикальних реформ - в економіці і не тільки в економіці.

Вони радили згорнути всю торгівлю з Росією, бо з військовим супротивником не торгують.

Вони волали і волають до українського суспільства: скиньте ж, нарешті, цю напівсовкову владу, яка все робить не те і не так, бо те і так робити не може і не зможе.

Читаю, слухаю і не втомлююся дивуватися. Бо все, що йшло і йде від російських непроханих радників, в Україні обговорювалося й обговорюється і без них, причому з урахуванням внутрішніх і зовнішніх наслідків того чи іншого кроку, про які радникам думати нецікаво. Звідки ця пристрасть вчити іншу країну, достеменно її не знаючи і не володіючи досвідом успішних системних реформ в країні власній?

Схиляюся до того, що від імперського психотипу. Адже він по-різному може себе виявляти. Зокрема і в радикально антиімперській формі, як спочатку було, наприклад, у більшовиків. Або у формі «ліберальної імперії», як було у Чубайса. Або в домаганнях на лідерство Росії у європеїзації пострадянського простору, як сьогодні у Ходорковського і його прихильників. Амбіції і комплекси старшого брата, який не хоче залишати молодшого без братньої опіки, - це, схоже, в крові.

Звідси, мабуть, і постмайданівський свербіж радників, що став хронічним. Ось уже й владу пропонують українцям скинути як таку, що для них не підходить. Бо краще знають, яка підходить. У Кремлі, між іншим, теж вважають, що влада у сусідів не та, що їм потрібна, і не зле б її поміняти. Не на виборах, а якось інакше і якомога швидше. Ну а що хаос при цьому може статися, так це ж добре - народженому опікати без опікуваного життя не в радість. Претенденти ж на роль старшого брата, що Кремлем незадоволені, про хаос не думають. Вони впевнені, що разом із падінням київської влади Україна приречена прискорено стати європейською, але під проводом яких лідерів і партій, чомусь не повідомляють. Схоже, що й не знають.

Мені подобається, що українці виявляють останнім часом підвищену чутливість до імперіалізму, що йде зі Сходу, і все меншу прихильність розбиратися в його ідеологічних кольорах і відтінках. Розуміючи, що з пострадянської трясовини вони можуть вибратися тільки самі, що їм і тільки їм визначати вектор свого розвитку і його темпи, як і порівнювати останні не тільки з бажаним, але і з наявним станом. А у відповідь на доброзичливі поради сусідів, що претендують у перспективі забезпечити лідерство своєї країни в європеїзації пострадянського простору, радять для початку перейнятися тим, щоб країна ця перестала бути головною тому перешкодою.