Пані навпроти мене мала великий, від вуха до вуха рот, зашитий чорними нитками. Губи були фіолетові, на місці очей чорніли глибокі ями. По-своєму вона була навіть гарною.

Віденське метро рідко буває переповненим, а пізнього вечора воно майже безлюдне. Я засидівся за роботою й геть забув, що сьогодні – Геловін, переддень Дня Мертвих.

Метро кишіло всілякими монстрами, і той, що навпроти мене, був далеко не найстрашніший. До вагона заходили гарні дівчата в вечірніх сукнях із закривавленими вустами. Їхні партнери були при краватках, але з ротів їм стирчали велетенські ікла. Я міг лише здогадуватися, куди мене завезе цей ­поїзд.

Наступного дня прочитав, що в російському місті Омськ місцева влада суворо заборонила диявольське свято. Московські попи догледіли в Геловіні причину психічних розладів, моральної деградації і навіть поширення екстремістських настроїв серед молоді. Мало їм, недремним, боротьби з гомосексуалістами.

По-своєму мене навіть тішить глупота тамтешнього талібану. Розумні воєначальники не розпочинають війни, не маючи шансів її виграти. Їхні попередники, замість боротися з поганськими звичаями, просто інкорпорували їх до своєї релігії.

Я намагаюся зрозуміти причини цього зглупіння і згадую невмирущого Бахтіна. Він витлумачував усі карнавали як своєрідне перевертання світу догори дригом. На якусь мить королі стають блазнями, а блазні – королями. Карнавал нам нагадує про умовність усіх ролей і про їхню безнадійну минущість.

Карнавал не потрібен там, де монстри окупували всі горішні поверхи суспільного вертепу. Досить поглянути на їхніх прем'єрів і президентів, на всю так звану «еліту», аби зрозуміти, що вони й справді не потребують жодного Геловіну.

Вони в ньому живуть.