Прочитала статтю на Правді про дитячі реанімації. Кожен з нас може пригадати цей жах стояння під реанімацією взагалі.

Я пам"ятаю, як днями сиділа під реанімацією, коли помирала мама. Перед дверима був такий маленький п"ятачок, замість вікна були такі прозорі плитки, вони були напіввибиті і звідти у спину постійно дув льодяний вітер. Я сиділа навпочіпки і, ясно, що того вітру не чула, ноги були отерплі. Кожен порух дверей примушував підхоплюватися, ти улесливо зазирав у обличчя будь-кого, хто звідти виходив, м"яв у кишеню чергову купюру, щоб всунути в їхню кишеню, але більшість сестер чи лікарів із заклопотаними обличчями йшли на горище,там був них перекур. Я тоді ще також курила і пам"ятаю той бруд запльований, який там був. Вони всі ходили туди в своїх білих халатах, в яких доглядали за хворими. Про якийсь стілець коло реанімації мріяти було малореально. Пустили два рази за весь час у коридор і один раз, коли вже було запізно.

Коли рік тому помирала мама Сергія, історія була така ж. Хоча й лікарня інша, і роки вже пройшли. Там вже було пару стільців, але, здається, на смітниках стільці кращі викидають. Вже добре, що були хоч такі. І знову стояння (бо стільців на всіх не вистачало) чи сидіння годинами у надії, що якась людина хоч кивне до тебе на питання. І знову ці всовування купюр у кишені. І знову пустили два рази у коридор. Якось зранку помітили сильний запах фарби. Один з лікарів, який погодився поговорити про нашу маму, сказав, що там роблять ремонт. Кажемо - як ремонт? як фарбують? Це ж реанімація, тут сидиш здоровий, далі від палат, на щастя, і той запах до печінок доходить, дихати неможливо. А ті, що після наркозу, просто важкі? Лікар каже - а куди ж ми їх дінемо, пацієнтів? Гроші на ремонт дали, треба фарбувати. Я вже не скажу, як були одягнені робітники, у брудних робах і черевиках, які ходили туди-сюди, на перекур чи просто виходили на вулицю на каву, ми знаємо, як вони зазвичай виглядають, це ж - ремонт. Ми, щоб зайти лише в коридор, були у бахілах, халатах і навіть шапочках.

Коли вже мама Сергія була безнадійна і про це знали вже точно лікарі, а ми - майже точно, ми попросили пустити до мами лише Сергія, щоб він потримав її 5 хвилин за руку. Лікарка сказала - не положено, із таким роздратуванням на лиці.

Я нікого не звинувачую, тим більше лікарів, ясно, що серед них такий самий процент нормальних людей, як і серед інших професій, і так само трапляються всякі.

Але, якщо зовсім не можна купити стільці коло реанімації чи вкрутити туди одну лампочку, чи видати головлікарю конкретної лікарні якусь цидулку, щоб пускали хоча б попрощатися із рідними на 5 хвилин, коли вже вони самі все і знають, то до чого тут системні зміни (які, звичайно, потрібні до крику), влада і міністерство?