Згадалася ленінопадна історія.

На Майдані ми чергували ночами. Отак ідемо Хрещатиком з Михайлом Іллєнком, доходимо до бульвару Шевченка. Ленінська туша вже на землі, поруч схилилося кілька некрофілів і зубилами відбивають шматочки на сувеніри. Нічна ідилія.

Коли раптом чуємо сирену і бачимо сині вогники. Часи тривожні, ми одразу сполошилися – а що коли це менти. Проте під'їздить "швидка", паркується на майданчику нижче постамента, виходить бригада медиків і по-діловрму піднімається сходинками до нас. І тут Михайло говорить: "Якщо ви до нього, – і показує пальцем на тушу  – то вже пізно."

Медики зупиняються. Потім дивляться туди, куди вказує Михайло, кілька секунд мовчки розмірковують, обертаються та ідуть назад до машини, тоді сідають до неї і так само з сиреною їдуть геть.

І що це було?