Звичайно, на Москву моляться не всі грузини. Звичайно, в цій країні чимало розумних і розважливих людей. Звичайно, чверть століття після відновлення незалежності Грузії не могли не датися взнаки. Але...

Ось що пише про панівні настрої грузинського суспільства знаний публіцист Тенгіз Аболотія, аналізуючи заяви Кремля про те, що Грузія може одержати з Росією безвізовий режим, які невдовзі фактично були дезавуйовані іншими заявами, в яких висувалися неприйнятні для Тбілісі умови надання такого режиму (цитую без перекладу, бо це не просто російська мова, а «грузинська російська, з її темпераментом й «ароматом»): «Почему грузинское общество так легко и непринужденно клюет на все эти пустые приманки? Почему, стоит Путину что-то сказать между прочим, как тут же в Грузии все начинают обсуждать, дискутировать, высказывать предположения - преимущественно глупые и некомпетентные, ни на чем не основанные? Спрашивается - почему вдруг все так возбудились при мысли о безвизовом режиме с Россией? Ладно, не подумали о том, что через пару дней обязательно будет выдвинуто какое-нибудь невыполнимое условие, и на этом все закончится. Но почему само по себе такое внимание к этой теме?».

А й справді, чому? Після всіх реформ доби Саакашвілі і війни з Росією, за ситуації російської окупації значної частини грузинської території, коли в країні наявні 300 тисяч біженців, вигнаних із своїх домівок - чому, як пише Аболотія, чимало грузинського люду вірить у те, що «безвизовый режим - это единственное спасение страны, что сотни тысяч грузин рванут на заработки в Россию, и в итоге Иверия воссияет»?

На думку грузинського публіциста, головна причина такої ситуації - в тому, що його країна й донині значною мірою перебуває у полоні соціально-політичних міфів: «Грузинская мифология склонна преувеличивать все, что связано с Россией. Если это угроза - то от нее никуда не деться, и от нее не спастись, если мы не дай бог разозлим Путина, то он сбросит на нас водородную бомбу, так что с ним лучше дружить... Если вы играете по путинским правилам, то можете грубить и дерзить сколько угодно - этого никто не заметит. Как например, русский мир упорно не замечает притеснений русского населения в Туркменистане - понятно почему - в Ашхабаде сидят правильные чуваки, а значит им многое можно простить. И наоборот, если вы - белая ворона в постсоветской системе, и не стремитесь играть по ее порочным правилам - вы можете нарваться на неприятности, даже если будете день и ночь улыбаться Путину».

Що ж, зауваження справедливі - бо ж, скажімо, як «бацька» Лукашенко не збиткується часом з Путіна, все одно - він «свій пацан», бо є керівником того ж неорадянського типу, що і «кремлівський чекіст», і порядки в Білорусі під цим оглядом «правильні». А от Грузія, яка спробувала було вийти з орбіти Кремля - це апріорі «біла ворона»...

Тим не менше, новітня грузинська міфологія процвітає. «Все разговоры о том, что "открытие российского рынка спасет экономику Грузии" - полная чепуха, пише Аболотія. - Уже три года наши вина и сельхозтовары экспортируются в РФ без всяких проблем. И что? Много от этого нам всем пользы? Что, кахетинские крестьяне, продающие виноград стали намного богаче? Да нет вроде, как были неудачники-нищеброды, так и остались. Разбогатели ли представители других отраслей экономики, работающие на российский рынок - цитрусы и яблоки, например? Нет, и тут провал. У них в голове - представления советского времени, когда они могли загрузить свои продукты в "Москвич-будку", поехать в столицу, и там на рынке их продать. Но времена уже не те. И российский рынок куда более конкурентный, даже в условиях антисанкций, да и на "будке-москвиче" никуда не поедешь».

Детально проаналізувавши ситуацію на ринку російському ринку праці та пояснивши, чому грузинські заробітчани там не потрібні («в нынешней ситуации из России уезжают куда более нужные ей, занятые на грязной и непрестижной работе гастарбайтеры из Центральной Азии, а уж грузин, с их претензиями, там уже давно никто не ждет»), далі грузинський публіцист наводить маловідомі в Україні конкретні дані щодо економіки своєї держави, які розвінчують міфи, - але останні все одно живуть і квітнуть: «Никакого процветания Грузии российский рынок не приносил даже в лучшие времена, а сейчас, в условиях жесточайшего кризиса - тем более. Чего уж там теоретизировать - вино не входит в пятерку крупнейших экспортных товаров Грузии, а сельскохозяйственная продукция проходит в списке под графой "остальное" - на 10-м месте. Почему, откуда такая неистребимая уверенность в том, что российский рынок - это решение всех наших экономических проблем?.. При этом, например, туристический поток из Ирана приносил Грузии чистый доход более 100 млн. долларов - это больше чем от экспорта в Россию. Тем не менее, наше государство отказалось от этих денег легко и непринужденно, введя визовый режим против Ирана, а за сохранение российского рынка готово мать родную продать... Что с того, что один Зестафонский завод ферросплавов приносит экспортной выручки больше, чем весь экспорт в Россию вместе взятый? Все равно российский рынок - наше единственное спасенне».

Який висновок робить з усього цього Аболотія? Вірний, але, як на мене, надзвичайно абстрактний: треба боротися з соціально-політичними міфами, причому передусім внутрішньо-грузинськими, а затим уже з насаджуваними Москвою: «Без наших мифов российские мифы нам не страшны». Справді, якщо самі грузини не житимуть у полоні російсько-радянської міфології, то вся російська пропагандистсько-міфотворча машина буксуватиме.

Але без відповіді залишається головне запитання: яким чином російсько-радянська міфологія не лише вижила, а й зміцніла в сучасній Грузії? Слушну думку, як на мене, висловив інший відомий грузинський публіцист - Зураб Бежанішвілі: «Предыдушее правительство блестяще справилось с задачами построения европейской системы управления, правосудия и экономики, но не смогло дать толчок развитию самоуправляющейся социальной системы и гражданского общества, а также не смогло перехитрить своего мощного регионального конкурента в лице российского руководства».

Ось так. Цей діагноз багато в чому збігається з тим, про що писав львівський історик Ярослав Грицак ще у 2007 році, хоча й іншими словами: «Більшість тих, що мали руки і голову, виїхали до Росії чи Туреччини... 30 % - щотретя дитина! - сидять вдома, бо сім'я не має грошей ані на підручники, ані на шкільний одяг... Інтеліґенція, що традиційно виконувала роль замінника середнього класу, зійшла на маргінес». І безжальний висновок: «Саакашвілі будує капіталізм з нелюдським обличчям в окремо взятій Грузії». І справді-бо, яке людське обличчя може бути у країни, де мінімально розвинене громадянське суспільство (а як з ним без інтелігенції?) і самоуправління соціальної системи (це неможливо без високого освітнього рівня соціуму)?

А тепер головне запитання: чи можна перемогти російсько-радянську (вона ж грузинсько-радянська, вона ж українсько-радянська) соціально-політичну міфологію без активної участі розвиненого громадянського суспільства, без самоорганізації соціуму, без інтелігенції, без поширення освіти й розвитку науки, зрештою, без потужної та грамотно побудованої контрпропаганди? Ні.

Я нікому нічого не нав'язую, але, зважаючи на активну участь в політичних процесах України цілого легіону не надто вдалих грузинських реформаторів і на зачудування не найгіршої частини нашого суспільства реформами-по-грузинському, всім нам варто взяти до уваги ще одну констатацію Зураба Бежанішвілі: «Западные партнёры часто прямо и в кулуарах критиковали предыдушее правительство за чрезмерную жёсткость к оппозиции, за давление на бизнес, за большое количество заключённых на душу населения... Ситуация с приходом новой власти не изменилась. Опять есть политзаключённые, происходит перераспределение бизнеса, существует так называемая «фасадная политика» и «элитарная коррупция». К примеру, премии и «доплаты к зарплатам» высших должностных лиц увеличились, а премиальные обычным госслужащим (которые получали к праздникам и за хорошую службу) сократились или вовсе «натурализировались». В таких условиях «естественная интеграция» Грузии в ЕС невозможна».