MENU

Навколо нас - дивовижні люди, так і знайте

2964 0

Час від часу я навмисно купую квиток в який-небудь роздовбаний плацкартний вагон потягу, напрямок якого не має ніякого значення. Ці вагони міцно і, здається, назавжди просякнуті запахом людського життя. Скільки сліз було вилито в цих потягах, скільки алкоголю було випито, скільки таємниць було сказано в тісних, затягнутих цигарковим димом тамбурах...

У цих потягах завжди вдосталь часу, щоби поговорити з подорожніми - відверто, але лише раз. І завжди можна помовчати одному.

Останній раз зі мною в плацкарті їхав дуже особливий чоловік. На вигляд йому було років сорок - чорна, блискуча шкіряна куртка з хутряним коміром, спортивні штани, шкіряна кепка, на пальцях - золоті перстні. Від нього тягнуло дуже різким чоловічим одеколоном і цигарками. Коли він зайшов, я про себе сказала щось типу «ну, нічого, наступного разу пощастить з співрозмовником».

Коли наш потяг через декілька годин зупинився на одній з станцій, чоловік одягнувся і вийшов покурити. На пероні ходив пошарпаний безхатько, який, здається, аж зігнувся вдвоє від 15-градусного морозу. Він підійшов і попросив у мого сусіда цигарку. Той дістав її, а коли побачив посинівши від холоду руки безхатька - зняв свої рукавиці і віддав йому. Ось так просто зняв і віддав чорні шкіряні рукавиці. І в той момент щось в середині обірвалося, здається, моє серце впало і покотилося брудним вагоном потягу. Решту дороги я дивилась на свого сусіда і думала про те, що він в сотні разів кращий за мене, він не засуджував безхатька - він йому допоміг. Навколо нас - дивовижні люди, так і знайте.

Катерина АВРАМЧУК


Сообщить об ошибке - Выделите орфографическую ошибку мышью и нажмите Ctrl+Enter

Понравился материал? Смело делись
им в соцсетях через эти кнопки







Новости