MENU

Спонсор Компартії, громадянин РФ, набивається у «радники» до Порошенка

4219 0

Костянтин Григоришин

Рік, що минає, для України був ще й роком декомунізації. Початкової, формальної, у більшості випадків геть поверхової... Але, декомунізації. Нашвидкуруч перейменовуються вулиці, провулки, проспекти та бульвари. Пропонуються нові назви населених пунктів. Там, де ще є що зносити й демонтувати, від вилинялих радянських бовванів звільняються райцентри і райцентрики, а подекуди й цілі міста обласного підпорядкування.

Натомість, з демонтажем отруєної десятиріччями обов'язкового атеїзму войовничої деперсоніфікації й неприхованої русифікації свідомості ситуація складніша. Нікуди не зникли й ті, хто, назвавши себе «Комуністичною партією України», стали провідною частиною правлячої кримінально-олігархічної системи і як могли наближали вторгнення російських «визволителів». Назва «Капіталістична партія» пасувала би їм значно більше, навіть абревіатуру КПУ можна було б лишити, але такими вже є особливості того дійства, яке вже досить тривалий час у нас прийнято називати «політикою»: ліві - зовсім не ліві у науково-енциклопедичному розумінні, а праві, та ще й такі шовіністично праві, що не кожні націоналісти можуть бути такими правими; правим - своєю чергою - нічого не заважає сповідувати цілковиту ліву, соціалістичну чи соціал-демократичну німецьку чи скандинавську ідеологію.
Як і, нібито, «лівоцентристська» Партія регіонів, комуністи за своїми поглядами були значно ближчими до російського царизму, ніж до «вождів світового пролетаріату». Застрелений у Київській опері Столипін, Олександр I та Микола II - ось їхні справжні орієнтири. За принципом масонських лож представники ПР й КПУ навіть утворили такий собі «Столипінський клуб», облаштували у Києво-Печерській лаврі могилу цього великого ката українського народу й ще більшого горе-реформатора, чиї спроби порятунку вмираючої Російської імперії остаточно доконали її неспроможний до життя організм. З політиків першої величини до клубу, зокрема, належали Азаров, Табачник, Деркач та ін. На запрошення «столипінців» їх регулярно відвідували найзатятіші неоімперці з Москви та Санкт-Петербурга, справжні апостоли путінізму, переконані в необхідності панування «Руского міра» від Атлантичного до Тихого океанів.

Без КПУ у ПР ніколи б не було правлячої більшості у Верховній Раді, і замість залізобетонної підтримки кожного свого законопроекту Янукович, як колись Кучма, мусів бути значно стриманішим та обережнішим, здатним на постійні інтриги та всілякі багатоходові комбінації. Якщо Данилович, що ніколи не мав повністю підконтрольного йому парламенту, грав з депутатами, так би мовити, у політичний гольф, то Федорович надавав перевагу добре знайомій йому бейсбольній биті. Й цю биту йому вклала до рук саме «Капіталістична партія України» (КПУ). Це вони, а вже потім «регіонали», котрі за Ющенка взагалі були абсолютно ситуативними й безідейними, поширювали ФСБшну пропаганду про «український фашизм», насаджували «переваги» вступу до Митного союзу з Росією й Білоруссю, формували в суспільстві неприйняття ЄС, НАТО і західної цивілізації, блокували проведення військових навчань з американцями та європейцями. Забороняли будувати українські церкви, забороняли вільний доступ до архівів (цю галузь у нас тривалий час очолювала комуністка Ольга Гінзбург, людина з технічною освітою), лізли в шкільні підручники, забороняли будь-яку згадку про Голодомор. Забороняли твори не те що репресованих, а вже сучасних (!) українських авторів, натомість, поширюючи кілотоннами свою маячню про, нібито, несумісність нашої історії та культури з Європейським Союзом.

Комуністи виявилися першими, хто відкрив двері «зеленим чоловічкам» у Криму, Донецьку, Луганську, отримавши на знак подяки посади «міністрів».

Не сидиться їм й у мирних областях прифронтової зони. Вже після перемоги Революції гідності та початку активних бойових дій на Донбасі колишня членкиня фракції комуністів Алла Александрова ще донедавна водила Харковом хороводи «Путин введи войска!» та агітувала за «Харківську народну республіку» («ХНР»).

Тому на питання - хто в кого вчився? Хто знову приніс в Україну чорносотенство й війну «за веру-царя-отечество»? - відповідь буде: комуністи, а вже потім «регіонали».

Головним спонсором забороненої вже КПУ називає себе 50-річний російський олігарх, кандидат фіз.-мат. наук Костянтин Григоришин. Додаючи при цьому, що така матеріальна підтримка з його боку, по-перше, вже в минулому, а, по-друге, потребував він її виключно з комерційних, а не з якихось інших причин. І за великим рахунком політикою, як він каже, ніколи не займався. Фракція ж комуністів Петра Симоненка забезпечувала «захист» його підприємств та угод в галузі електроенергетичного машинобудування на території України. Фіналом їхньої взаємовигідної співпраці мало стати отримання москвичем повного контролю над харківським «Турбоатомом» (зараз у нього не більше, ніж 15%). Однак, не судилося... Нині покійна, точніше буде, загибла за дивних обставин екс-голова Фонду державного майна Валентина Семенюк-Самсоненко стверджувала, що Григоришин має аналогічне рентабельне виробництво під Пітером, отже, прагне якомога дешевше викупити «Турбоатом», аби банально закрити його, знищивши таким чином конкурента.

Не приховує він і своїх зв'язків з відомим шанувальником Московського Патріархату, медіамагнатом Андрієм Деркачем.

Свою нову місію Костянтин Іванович вбачає в наданні консультаційних послуг новим господарям Банкової й особисто... Петрові Порошенку. Принаймні, певна частина оточення президента вже допомогла росіянину «жити по-новому», віддавши у його фактичну концесію корпорацію «Укренерго».

Проте, факти з біографії Григоришина свідчать, що предметом його інтересів може бути не лише виробництво й вигідний продаж електричного струму.

- Закінчив фізтех у підмосковному Довгопрудному, де під жорстким контролем партії та КДБ практично в повній ізоляції від зовнішнього світу готували кадри для радянської «оборонки». Окрім ґрунтовних знать з фізики, там ще була можливість зав'язати міцні контакти з впливовими представниками сучасної російської науково-технічної й бізнес-еліти, зокрема, з тією, яка працює в одній упряжці з КДБ. А таких більшість.

- За СРСР працював на режимному об'єкті - Інституті спектроскопії АН СРСР.

- Постійно мешкає у Москві, відмовляючись від переїзду до України, скажімо, до рідного Запоріжжя, де наразі розташована значна частина його підприємств.

- У цього загадкового спеціаліста з українсько-російських відносин ніколи не було жодних проблем з російськими правоохоронцями, що автоматично наштовхує на певні неоднозначні висновки. Водночас, СБ України у 2000-х рр. двічі не пускала його до країни за звинуваченнями у рейдерстві.

Готуючись до нової військової експансії, всіх, кого тільки можна, пітерські чекісти під корінь зачистили. А Григоришина з його українським бізнесом чомусь чіпати не стали.

- Буквально тяжіє до проросійських політпроектів. Перед КПУ мав відносини з СДПУ(о) та братами Суркісами, що завершилися тривалими судовими процесами.

Послуги Григоришина, як посередника при вирішенні різноманітних пікантних проблем у відносинах з керівництвом РФ, лобіює частина вінницької команди Порошенка, на яку колишній комуніст № 1 має виходи через так само вінницький клан Калетників. Колишній чоловік Оксани Калетник на ім'я Дмитро Єлманов, як відомо, працює радником голови АП Бориса Ложкіна, брав участь у створенні Національного антикорупційного бюро та, власне, теж хотів поантикорупціонувати, проте завадив скандал з отриманням ним статусу «учасника бойових дій» на основі кількох інспекційних відряджень в АТО.

Те, чи не є пан Григоришин високопрофесійним агентом впливу російських спецслужб на штатній основі, варто з'ясовувати парламентським слідчім комісіям й уповноваженим органам.

Петро Симоненко та Оксана Ващенко

Яким буває побічний ефект такого консалтингу, Петро Олексійович може побачити на прикладі фіаско есдеків-об'єднаних чи тих самих комуно-капіталістів. До слова, коли Компартія перейшла на повне утримання, начебто, байдужого до політики виробника трансформаторів, інший Петро, котрий Миколайович, зненацька одружився з молоденькою Оксаною Ващенко, що працювала у Деркача радіожурналісткою..

Пані Оксана, як справжній професіонал, забезпечила партію цілою системою ЗМІ (власний телеканал, інформагенція, низка сайтів). Натомість, про те, що робиться на просторій кухні у збудованому в Мостищі комуністичному «Межигір'ї», подейкують, відтоді почали знати не лише у Києві, а й у Москві. Як то кажуть, в нову хату - з новою господинею! Її попередниця ще якийсь час лила сльози на телебаченні, а потім десь зникла. Певно, у тому ж напрямку, що й Людмила Янукович.

З архівних фото. Віталій Кличко та Рамзан Кадиров разом тішаться перемозі Заурбека Байсангурова. 6 грудня 2010 року, Бровари

Помилитися може кожен, головне - вчасно це зрозуміти та зробити висновки... Приміром, Віталій Кличко вже не приймає у себе Рамзана Кадирова, як п'ять років тому. Не фотографується з ним, не продюсує разом бійців. Кадиров для нього знову став Кадировим. Ніби до того він був Дудаєвим, Басаєвим чи Умаровим...

Що ж до методики роботи Кремля, то дивуватися їй не варто. Задля повної перемоги у війні з Україною (а у нас з ними справді війна, на хвилиночку) там пускатимуть в хід не тільки фізиків-хіміків, православних попів, гейш з піонерськими галстуками чи улюблених боксерів Путіна, а й спеців значно вищого ґатунку. Тут або ти, або тебе. Або ми їх, або вони нас.

За таких умов будь-яка невизначеність наших еліт, будь-яка двозначність працює виключно на користь ворога. Якщо там, в Наццентрі управління обороною на Фрунзенській набережній чи у відомій установі на Луб'янці, чують, що всенародний референдум щодо вступу України до НАТО відбудеться, тільки-но «проведемо успішні реформи», а з отих реформ наразі встигли лишень перейменувати трохи вулиць та невеликих містечок, або ж читають про те, як Горлівка, Макіївка, Алчевськ і т. д. нам більше не потрібні, і ми не знаємо, як втілювати в життя «деокупацію Криму», то чи варт дивуватися миттєвій активізації по цей бік кордону провокаторів усіх мастей, VIP-агітаторів, яких тільки світ не бачив.

Провадити ж складні ігри на території противника, працюючи на його поразку зсередини, у нас поки що вміють лише у підручниках.

Дмитро ДОБРИЙ для «Час і Події»

Понравился материал? Смело делись
им в соцсетях через эти кнопки





Другие новости по теме



Loading...

Новости