MENU

Феномен Революції Гідності непідвладний часові

4618 4

Мою першу частину спогадів для Укрінформу про події, що відбулися на Майдані Незалежності два роки тому, я закінчив розповіддю про кульмінаційну для протестувальників ніч на 19 лютого 2014 року. Тоді, як я вже зазначав, кільце навколо Майдану було стиснуте настільки, що його захисники перебували в зоні звукової досяжності. На барикадах добре чули мої слова зі сцени. Тобто була ситуація хоча б якогось впливу. Натомість ситуація 20 лютого вийшла за межі цього впливу, а отже й координації, бо хлопці побігли вперед, вгору по Інститутській, за місточок над цією вулицею. Туди вже практично звук зі сцени не долітав. А тим більше, якщо говорити про місця, де гинули хлопці, - там, неподалік від входу в метро на Інститутській, вже ніхто нічого не чув.

Для чого їх було розстрілювати? Адже беркутівці поступово відходили, і вже просочилася інформація, що Янукович покинув Межигір΄я. Відповідно, перша хвиля майданівців пішла, щоб зайняти бажану висоту і закріпитися на ній. Ситуативно найсміливіші почали бігти вперед, щоб прорватися далі. Вони не мали зброї, не бігли за відступаючими беркутівцями з автоматами. Вони просто просувалися далі, щоб відсунути лінію протистояння і розширити кордон нашої свободи, від дерева до дерева. А біля дерев, на тротуарі, на проїжджій частині Інститутської їх знаходила смерть. Який сенс був їх убивати? Як це можна пояснити?

Не є вже секретом і якоюсь міфічною вигадкою, що тоді проти Майдану діяла третя сила. Це - кремлівська сила, і вона, очевидно, була основною. І, очевидно, були спецпризначенці. Зараз дехто говорить про режисуру з одного і з іншого боку. Але яка режисура була в нас? Ми лише хотіли, щоб склала повноваження злочинна влада.

Щодо Кремля. Не секрет, що рейтинг Путіна тоді падав. Насправді перемога Революції гідності була його другою особистою поразкою (першою була перемога Помаранчевої революції). І він відразу дав команду, щось робити, чимось перекривати цю поразку. І перекрив Кримом.

Повертаючись до тих днів дворічної давності, я пригадую слова вже, на превеликий сум, покійного керівника афганської сотні на Майдані Олега Михнюка: «Женя, ти якщо побачиш на собі якийсь промінчик невеличкий, то май на увазі, що це може бути снайпер, і ти не стій на місці, не виходь на авансцену, а постійно рухайся, будь в динаміці». Але на ранок 19 лютого я вже був у такому стані, що навіть задиристо, по-пацанячому кричав зі сцени: «Ну, що ти цілишся! Роби вже що-небудь!» Бо насправді я розумів, що досвідчений снайпер мій рух може спокійно вирахувати. Але я собі думаю, що мене порятувало тоді те, що я був на видноті. Вони знали, що трансляції з Майдану йдуть на європейські і світові канали, і я був, так би мовити, у кадрі. Мабуть, мене порятувала саме публічність.

На сцені мене підміняли і Володя Гонський, і Роман Липінський, і Ярослав Кучер, Валерій Гладунець, Тарас Компаніченко. Що допомогло, скажімо, мені витримати цей майже тримісячний марафон? Насамперед, відчуття важливості й щирості того, що ти робиш. Коли віриш в те, що робиш, це додає і повертає сили. У деяких випадках, коли я був позаду сцени або заходив у намет, я відчував серйозну втому, гуділи ноги, тягнуло спину, нагадувала про себе нирка, голова тріщала. Але коли я виходив на сцену, я бачив людей, і відбувалася дивовижна мобілізація від того,що я бачив, наскільки люди заряджені. І вони заряджали мене .

Була й ще одна небезпека: втратити голос. Виникали моменти, коли наклалися і страх, і дим від згарищ, який впливав на голосові зв΄язки, і мороз, і постійно підвищений тон. На голосі все це позначалося дуже серйозно. Декілька разів я потайки бігав в Оперний театр. Була домовленість з фоніаторами, спеціалізованими лікарями, про яку не знав ніхто з керівництва театру. Вони оглядали моє горло і одного разу заявили: «Євгене, в тебе є ризик розриву горлової сітчатки, і ти можеш втратити голос». Фоніатори робили мені спеціальне обпалювання горла, уколи і просили мене хоча б якийсь час помовчати. Я їм цього не обіцяв. Правда, відвідав ще кілька сеансів лікування, і вони мені дуже допомогли. Хоча нині, коли мені як акторові доводиться довго говорити, нерідко з΄являється в голосі хриплість. Слава Богу, воно мені серйозно не заважає, адже я акторською професією, в тому числі голосом, заробляв і заробляю собі на хліб.

Чи погрожували мені? Почну з того, що намагався не ночувати дома. Звісно, я переживав за сім΄ю. В мене дорослий син, Олекса, студент Київського театрального університету. Зараз йому 21 рік. Він теж прибігав на Майдан, за нього я теж нервував. Біля мене майже постійно був рідний брат Богдан. Правда, йому доводилось часом повертатися додому, в ІваноФранківськ, бо в січні місяці наша мама Ганна Олексіївна пережила ішемічний криз (хвалити Бога, не сталося інсульту). Вона не казала мені, йти чи не йти на Майдан, а тільки просила: «Ти ж хоч шапку вдягай, бо ж холодно».

Мені протягом трьох місяців приходили есемески приблизно такого змісту: «А ти подумай, что будет потом... Власть ведь не измєнітся, а что у тебя будєт с творческой деятельностью...» І в такому ж дусі. Це були, так би мовити, «лагідні» погрози. А вже під 18 лютого почали сипатись на мобілку повідомлення іншого характеру, з нецензурними словами - мовляв, «Тобі... капець» Ніхто не знав, чим усе могло закінчитися. Ми просто стояли до кінця.

Найгнітючішими із согадів про ті дні були прощання із загиблими побратимами. Через кожні п΄ятнадцять хвилин... Я підхожу, а на мене падає мама Романа Гурика. Він був студентом факультету філософії Прикарпатського національного університету, ровесником мого сина. Загинув дев΄ятнадцятилітній Роман 20 лютого. Це страшно - дивитися в очі батькам, рідним загиблих. Це - психологічне «знеструмлення» .

Я весь час підсвідомо жив відчуттям, що ось-ось прийде та бажана перемога, і ми всі будемо їй радіти. Вона настала, а радості не було, бо здобута ця перемога ціною таких гірких жертв. Тут прийшла звістка, що мене пропонують на міністра. Для мене це була несподіванка, мене кинуло в жар. Для чого? Як це сприймуть люди? Скажуть, що я для цього стояв на Майдані? Я відмовився. Але мене люди якраз і підтримали. Вони сказали: «Євгене! Ти стояв тут з нами, керував нами в такі небезпечні моменти. Ти сам актор, добре знаєш митців і те, що потрібно нашій культурі. Берися.» І це мене переконало, хоч розумів, яку відповідальність беру на свої плечі, адже від мене чекали рішучих і водночас конструктивних і ефективних дій. Як міг, я намагався виправдати їхні сподівання...

* * *

Майдан гідності назавжди залишиться в нашій історії. Його учасниками, були не просто політичні сили, а, насамперед, реальні люди. Різних поколінь, національностей, віри, переконань. На майданівську сцену виходили багатолітні борці за волю України, такі як Євген Сверстюк, Йосиф Зісельс, Олесь Шевченко, і представники нашого юного покоління. Я пригадую, як наважився дати слово хлопчикові з дитячим церебральним паралічем. Він дуже щиро й проникливо прочитав свій патріотичний вірш, викликавши захоплення слухачів.

Ці події ми не тільки повинні згадувати, а й осмислювати, вбачати в них ту рушійну силу, яка має нас у подальшому рухати вперед, до природнього , вільного вибору влади тої чи іншої партії, яка б була відповідальною за долю України і усвідомлювала, що люди понесли на Майдані жертви, аби ми в нашій країні жили по-іншому. Ті, хто є і буде при владі, мають усвідомити, що в Росію вже не втечеш, що в Європі корупціонерам не місце. Вони повинні зрозуміти, що після певних посад і статусу людям доведеться відкрито дивитися в очі, що зараз така техніка, такі дрони, які залітають за найвищі паркани, і від людей за ними не сховаєшся.

Революція гідності, яка відбулася два роки тому, має стати величною легендою, бути філософією цінностей, за які заплачено такою дорогою ціною. Нам довгий час приписували і нав΄язували ген страху, казали, що от українці обережні, обачні. А от ми досі пам΄ятаємо подвиг під Крутами. Політичного виграшу від нього тоді не була. Але була психологічна перемога тих розстріляних юних українських патріотів, адже ними ми захоплюємося й досі, їхній подвиг непідвладний часові.

Героїзм Небесної сотні, солідарність мільйонів людей, які вийшли два роки тому на майдани України проти злочинної влади, ніколи не забудеться. Феномен Майдану, Революції Гідності теж непідвладний рокам. Майдан повинен стати сакральним місцем, куди мають приходити люди, приїздити гості з Європи, інших куточків світу і дивуватися тому, який подвиг тут творився. Як, наприклад, посеред пекельного вогню, коли на Майдані і прилеглих вулицях вибухали гранати, свистіли кулі, а хлопчина на легендарному майданівському роялі грав прекрасну, вічну музику Бетховена. Як показала себе наша прекрасна молодь - у флешмобах, високодуховних поезіях , у волонтерстві, музиці , малюванні... Ми покликані зберегти цей градус інтересу світу до України, до її унікального, потужного, сильного, вольового народу, його загостреного відчуття гідності, справедливості.

Повинен бути не тільки Музей Майдану, а й книги, фільми, картини про його героїв, має бути багато глибоких досліджень цього феномена, життя і долі конкретних людей. І в першу чергу тих, хто віддав на революційних барикадах своє життя. Слава Україні! Героям слава!

Нищук Євген


Сообщить об ошибке - Выделите орфографическую ошибку мышью и нажмите Ctrl+Enter

Понравился материал? Смело делись
им в соцсетях через эти кнопки





Другие новости по теме



Новости