Днями нас укотре дещо розбурхала мовна тема. Зрозуміло, що її закидають в інформаційний простір, аби відволікти, але це не знімає глобального питання.

Проблема полягає в можливості консервації та усталення російськомовних регіонів під гаслами демократії і свобод, що начебто є засадничою гарантією безпеки від зазіхань тоталітарної Росії, що, за твердженням Трегубова і ко, є більш значущим фактором ідентифікації української політичної нації, ніж мова і культура.

Але історія вчить нас, що подібний стан не є сталим. Не лише ідеологія, а й релігія минається і відходить на другий план, виводячи наперед раніше неочікувані конфігурації. Досить наочно це ілюструє така багата і затишна країна як Бельгія, центр НАТО й один із символів Євросоюзу.

Свого часу це був складник історичної області Нідерланди ("Нижні Землі" ), яку втім не вдалося відбити в іспанців під час 80-річної війни за незалежність (в радянській історіографії значно коротша "Нідерландська буржуазна революція" ). Та війна, до всього іншого, була ще й релігійною, а провал намагань звільнити південні Нідерланди означав також і закріплення в Бельгїї, а зокрема й у Фландрії (нідерландськомовній області Бельгії), католицтва як панівної віри, на противагу відносно релігійно толерантним і переважно протестантським (крім двох південних провінцій) Північним Нідерландам.

Це призвело до того, що коли внаслідок французьких революційних та наполеонівських війн обидві частини виявилися об'єднаними в Королівство Нідерланди, в 1830 це закінчилося повстанням бельгійців, переважно франкомовних валонів, і скиненням влади Півночі. Здавалося б, нідерландськомовна Фландрія мала б лишитися, але ні. Попри певний спротив місцевих, попри їхню мовну єдність із Північчю, але багато в чому і через релігю за сприяння Франції постала сучасна дуалістична Бельгія з Валонії і Фландрії.

З тих часів насправді змінилося майже все. Довший час у складі Бельгії Фландрія була депресивним регіоном, що сильно поступався як у розвитку, так і просто за кількістю населення франкомовній Валонії. Тепер Фландрія майже вдвічі більша за населенням, вже понад півстоліття стрімко розвивається, а релігія остаточно відійшла на другорядні позиції – тепер вона насправді нічого вже не вирішує. Звідси й випливають причини багаторічної бельгійської політичної кризи.

Ніщо не є таким постійним, як мова і культура. Змінюється кількість і якість населення, рівень економічного розвитку, навіть ідеологія та релігія. Але мова і культура залишаються і є потенційною бомбою вповільненої дії, яка може в певний момент підірвати державність.
Будуючи українську націю на засадах двомовності і тішачись з того, що нас об'єднують вищі ідеї, ми закладаємо під власний суверенітет той самий нищівний механізм. Рано чи пізно може стати модною ідеологія, про існування якої ми не здогадуємося, в Москві може запанувати демократія, а в Києві на певний час авторитаризм... Чи навіть без авторитаризму в Києві, просто позірно привабливий демократизм у Росії...

Та будь що може статися, що порушить статус-кво. І що, вірний своїм демократичним (застарілим або тимчасово неактуальним) принципам Схід помаше нам ручкою і піде туди, де більше демократії?

"Ціннісноцентричний" принцип цементування нації може працювати в переселенському середовищі, бо там це суспільний договір, на рівні громади, округу, держави (штату) й об'єднання штатів (США), це самим життям створені засади, які допомагали вижити і відстояти власні інтереси. А в Європі це утопія, що свого часу показав навіть і наш соцтабір, коли приваблива для мас ідеологія спершу стала імперською, а потім просто зогнила, залишивши велике питання – а що ж тоді єднає естонця з киргизом чи в'єтнамця з поляком?

За рахунок сили СРСР те утворення проіснувало на піку своєї могутності лише сорок років, тобто злетіло на вершину і розсипалося на очах в одного покоління.

За який час розповзеться Україна, нашвидкоруч зшита привабливими ліберальними ідеями, а не зцементована на засадах українства як мовно-культурного, хоч і поліетнічного феномену? Питання риторичне.

P. S. Є ще більш тривожний приклад, який, одначе, на щастя, похований в минулому.

Освіченим людям добре відомо, що регіон Вільнюсу, так звана "Серединна Литва" був майже всуціль польськомовний, і тому новоствореній Польщі на початку 1920-их було відносно нескладно провести проти Литви типову гібридну війну, спочатку допомігши всім, чим треба, маріонетковій державі Серединній Литві, а потім і приєднавши її до своєї держави на власному референдумі. 

Проте лише дещо глибше в польських і литовських джерелах прикопано пояснення, звідки ж там взялося аж стільки поляків? 

Виявляється, що звільнені з кріпацтва після 1861 року білоруські та литовські селяни просто потрапляли під вплив популярної польської культури. Там взагалі були дуже цікаві явища, коли імперська влада СПРИЯЛА розвиткові литовської писемності, аби лиш позбавити польську мову свого статусу. Але, мабуть, не дуже вдало, бо звільнені селяни швидко полонізувалися, особливо ті, що походили з литовсько-білоруських мішаних шлюбів, де польська мова ставала спочатку ЗАГАЛЬНОЗРОЗУМІЛОЮ, а потім і природною мовою.

ШІСТДЕСЯТ років, лише два покоління і ви вже маєте цілий регіон манкуртів, ладних кричати, що "Лєтува нє хце слухачь Літве"!