1937 року філософ Микола Бердяєв видав книгу «Истоки и смысл русского коммунизма». Минули десятиліття, і Росія знову видає світові незбагненну та загадкову для багатьох політику й ідеологію (недаремно, мабуть, поет писав, що «умом Россию не понять»!). 

Що під цим розуміємо? Насамперед певний тип політики, яку не так давно Ангела Меркель та її європейські та американські колеги кваліфікували як регресивну, притаманну ще ХVІІІ століттю, коли прагнення добиватись бажаних результатів базувалось на аргументі сили й проводилося з позицій сили.

Вістря путінізму націлено передусім на формування специфічної внутрішньої політики, спрямованої на відтворення неоімперії на теренах колишнього СРСР. Звідси неоколоніальні війни на околицях радянської імперії, інформаційно-психологічні війни, спрямовані проти незалежницьких та проєвропейських рухів у колишніх республіках Союзу. Путінізм - це «старий-новий» російський імперіалізм, нова біполярність світу, нове протистояння Сходу та Заходу.

У свою орбіту імперія Кремля, втративши можливість контролю над Східною Європою у вигляді «соцтабору», прагне втягнути Схід (ісламські країни, Китай, Індію). Зрештою, путінізм - це явище, що може стати прологом Третьої світової війни і катастрофи людства.

Путінізм - надзвичайно серйозний історичний і цивілізаційний виклик для усього сучасного світу. Тому таким важливим є розуміння його суті, не в останню чергу філософських передумов путінізму як новітнього російського імперіалізму. При аналізі деяких робіт про путінізм складається враження, що 2008 року раптом у російських еліт з доброго дива з'явилась ідея повернення «блудної» України до спільного лона Великоросії. І відбулося це, зокрема, тому, що правляча російська еліта та особисто діючий президент В. В. Путін оцінили проект «государство Украина» як провальний. І нібито навіть ще тоді реальної загрози реінтеграції України до спільного простору нової/старої російської імперії не було.

Вирішальний час настав, коли події Революції Гідності поставили Кремль перед фактом виходу Києва з-під його контролю та із зони прямого впливу. І саме «завдяки» путінській політиці щодо непокірної України спорадичні покарання неслухняних околиць перетворилися на цілісну ідеологію неоімперіалізму Кремля - путінізм.

З такими позірно вірними твердженнями все ж не можна погодитись. Насправді ж філософія й ідеологія путінізму сформувалась значно раніше. Фактично в надрах пострадянського революційного суспільства визрівала контрреволюція. І було лише питанням часу, хто стане обличчям цього неоімперського «бренду». Ідейно вся ця ситуація готувалася значно раніше за прихід В. В. Путіна до влади. І не останню роль у процесі неоімперіалізації Росії відіграли російські інтелектуали, зокрема, філософи.

У той час, коли в СССР розпочалась перебудова, а потім «парад суверенітетів», на маргінесі цих процесів майже непомітно визрівав і розростався інший напрямок громадської думки й руху, основною ідеєю якого була не просто реабілітація царської Росії з її «самодєржавієм, православієм і народністю», а і з проектами практичного повернення у те «прєкрасноє дальоко».

Одним із тих, хто фактично до появи самого Путіна на політичній арені готував філософський перехід до путінізму в Росії (ідеологію якого можна втиснути у ємку формулу «наше впереди - все позади»), був відомий радянський філософ Арсеній Гулига. 1995 року в самий розквіт революційного процесу на пострадянському просторі (а горбачовська перебудова та наступний «парад суверенітетів», період «раннього» Єльцина були демократичною та національно-визвольною революцією в СРСР) А. Гулига видає цікаву й ґрунтовну працю «Русская идея и ее творцы», яку правильніше й точніше було б назвати «Російська імперська ідея та її творці».

У цій праці автор доходить висновку, що найефективнішою і найжиттєздатнішою для Росії була й може стати в майбутньому «русская идея» у формі «православіє, самодєржавіє, народность». Показовим у цьому плані є наступні твердження: «Самым большим пороком для государства является слабость.

Россия всегда была сильна своим государством. На нас без конца нападали; отбивалось государство, оберегая независимость и свободу. Казаки раздвигали пределы русской земли. Но всегда сохраняли верность престолу и вере, знали, что за их спиной стоит держава, оплот которой составляет русская нация. Русские не создавали колоний, не уничтожали местное население; возникали новые края с равными правами. Русскому государству по писаной истории - тысяча лет, на самом деле оно много старше.

Наш долг перед предками - не допустить развала России, воссоздать национальную государственность». А ось що А. Гулига вкладає в поняття «русской государственности»: «Мы - русские. Россия - это не только Великороссия, Малороссия и Белоруссия, но также и Новороссия, Червонная Русь, казачьи земли на юге и востоке, земли, освоенные русским трудом и не уступленные по договору другому государству (как была продана Аляска). Все территориальные акты коммунистов и посткоммунистов, искромсавшие Россию, незаконны и недействительны». Як бачимо, ще наприкінці ХХ століття формувались загрози не лише для України. (Не варто дивуватись, якщо виникне в путінській Росії рух «Аляска - наша!»).

Отже, самодєржавіє і народ єдині! А ось про православіє: «Православная религия - стержень русской культуры... Русская идея укоренена в православии». Саме войовниче православ'я найбільш поціновується й у одного з улюблених гулигівських філософів-емігрантів Ільїна, який, до речі, є й найулюбленішим філософом Путіна.

Ось що пише про завдання православ'я Ільїн: «...Первое, что возродится в нас, - будет религиозная и государственная мудрость восточного Православия и особенно русского Православия. ...Проглянет древняя мудрость и сила, которая вела наших предков и строила нашу святую Русь! В поисках этого видения, мыслью и любовью обращаюсь к Вам, белые воины, носители православного меча, добровольцы русского государственного тягла! В вас живет православная рыцарская традиция, вы жизнью и смертью утвердились в древнем и правом духе служения; вы соблюли знамена русского Христолюбивого Воинства».

У тих самих вже далеких 1990-х закладаються ідеї про виняткові заслуги росіян у перемозі над фашизмом, які так наполегливо й скандально проголошував Путін нещодавно. Не вірите? А. Гулига пише: «Большевизм и борьба с фашизмом оплачены в первую очередь русской кровью».

Цікавою є й характеристика автора періоду перебудови та розпаду СРСР: «Сегодня родина в беде. Как и три с половиной века назад, Россия ввергнута в смуту. Народ бедствует, страна расчленена и подавлена иноземцами и мнимыми русскими (говорят и пишут по-русски, а мыслят и ведут себя как враги России). В ходу иноземные деньги, на экране - чужая речь».

Показова робоча назва книги А. Гулиги: «Философия грядущого», і базує він свої висновки на глибокому знанні праць «стовпів» російської культури і філософії - Достоєвського, В. Соловйова, Федорова, Розанова, Булгакова, Лосського, Вишеславцева, Ільїна, Карсавіна та інших видатних постатей російської культури, солідаризуючись із ними у питаннях розбудови «великой России».

Серед ідеологів «прекрасного минулого» на сьогоднішній день виділяються два табори: ті, хто за імперію без опори на спадщину СРСР, та ті, хто вважає, що вся історія імперської Росії включно з її іпостассю у вигляді тоталітарного Радянського Союзу має величезне значення. До цього табору приєднались сьогодні й ті, хто не зміг перенести «горечь потери СССР» («Какую страну мы потеряли!»).

Зазначені вище течії зрештою підмили слабкий фундамент демократичної Росії і на поверхню вивели оновлену імперію Кремля. Отже, вважати сучасну неоімперську дійсність Росії разом з її ідеологічним дискурсом персональним винаходом і «заслугою» Путіна є помилковим.

При деяких розбіжностях все ж основні ідеї цих двох таборів філософії путінізму (ширше - російського неоімперіалізму) збігаються. Вище наводилась характеристика демократичної антитоталітарної революції А. Гулигою. А ось оцінка пострадянського періоду Сергієм Кара-Мурзою: «Россия вынырнула после «демократической революции» в виде обрубка».

Винними у «загибелі совєтської цивілізації» як іпостасі цивілізації Росії звичайно ж називається Горбачов й уся команда демократів, що призвели до краху «великой России». І якщо А. Гулига повністю солідаризується з російськими філософами-емігрантами у баченні більшовизму та СРСР як катастрофи «святой Руси», то С. Кара-Мурза навпаки переконує, що СССР - логічне продовження Російської імперії, до того ж не менш цінне та варте відтворення, ніж вона, бо це і є, власне, та сама імперія, але в іншому «форматі», який більше відповідає викликам ХХ століття.

Звичайно ж, як і «старі» філософи-ідеологи Російської імперії, нові вважають «русский народ-богоносец» головною цінністю і носієм «величия государства Российского» в усіх його історичних формах. С. Кара-Мурза не червоніючи, як і А. Гулига, стверджує, що тут ніколи не було геноциду та етноциду, етнічних чисток та планомірної насильницької асиміляції.

І ось наприкінці 80-х років ХХ століття механізм «безболісного» об'єднання в один народ починає переживати кризу під дією ударів ззовні. Процес розпаду СРСР та відтворення незалежних держав з його республік автором оцінюється як катастрофа. Звідси вже залишається півкроку не лише до «Кримнаш», але й «Україна - наша»!

Подібними роботами було підготовлено ґрунт, і на ньому як гриби після дощу починають виростати Кисельови, Соловйови та іже з ними, ім'я яким сьогодні - легіон!

Отже, путінізм - це не новина для Росії. Це нове обличчя старої імперії, викохане російською культурою, зокрема й цілою філософською традицією певного спрямування. Путінізм є сьогодні страшною проблемою не лише притомних росіян, а й України, а разом з нею і світової спільноти.