Я дивлюся, що багато національно свідомих людей поступово занурюються в песимізм та почуття безвиході й починають потроху стругати домовину українській мові й нації, щоб хоч поховати по-людськи...

Ситуація, звичайно, зовсім не веселкова, але ж було колись і гірше. Коли Руїна була, коли громили Кирило-Мефодіївське товариство, коли комісари на нас насідали... Але нічого, вижили. І вернули собі те, що в нас колись були відібрали. Ну, Холмщина в ляхів лишилася, Східна Слобожанщина за поребриком, Кубань, Таганріг (у мене звідтіля прабабуся – там у місті й в окрузі багато нашого люду колись проживало), але більшість земель таки позбирали.

Звичайно, раніше не було такого потужного чинника денаціоналізації, як урбанізація та ЗМІ. Але ті ж ірландці, яких нам "патріотичні" русифікатори не втомлюються ставити в приклад, перестали творити рідною мовою, коли українська література тільки набирала оберти. Тож запас нашої міцності не варто недооцінювати.