З нашої сім'ї на фронті Другоі світовоі воювало 18 чоловік...

Щороку ми говоримо про них- та не про всіх знаємо, бо про декого звістки так і немає...

Мій дід Михайло Григорович Приходько пройшов піхотинцем аж до Берліна, повернувся з осколком у коліні - від гангрени помер уже далеко по війні, осколок заворушився, а дід не схотів дати відрізати ногу...Бо це було би так, ніби фашисти догнали його...

Все життя він довго сидів на горбку мовчки й дивився кудись за горизонт... Тепер я розумію, що був у нього той пост-травматичний синдром, про який ніхто раніше не говорив...

На під'їзді до Харсік, села, де народився мій батько, син діда Михайла, стоіть пам'ятник - там імена ще двох дідів, братів діда Михайла, які не повернулися, й історію іхню ніхто не розкаже...

Одного з дідів по мамі, Гурія, забрало НКВД, бо він спитав вголос, чого Жуков відступає. Поряд стояв місцевий донощик на прізвисько Депеша. І побіг стукнув.

Діда Гурія забрали босого. Коли вели аж до Гребінки в тюрму, в кров збив ноги. Тому, як сусід по колоні арештантів, запропонував тікати, сказав, що не може - " глянь на ноги, не побіжу"... Вже далеко по війні той чоловік розказав нам це - весь вік боявся, бо ж тоді втік від НКВД... Він каже, що Гурія розстріляли потім фашисти, в Пироговій леваді, де розстріляли дві тисячі євреів нашого міста, й усіх циганів.

"Наші", відступаючи, покинули арештантів у тюрмі- й фашистам, кажуть, просто нікуди було іх дівать...

Моя бабуся Оля під час війни, вихователька сиротинця, рятувала дітей від голоду й смерті - там було багато й єврейських сиріт, яких треба було заховать від розстрілу.. Коли вже далеко по війні помирала, стояли навколо неі в її уяві, й вона раділа, що вони живі й називала їх мені поіменно...

Моя тьотя Оля пройшла війну воєнною медсестрою - її бабуся малою забрала з Уралу, коли дозволили взяти помираючих дітей у сім'ях розкуркулених, що відбували каторгу на лісоповалі... Ховала її від людей, дочку своєі сестри, назвавши своєю рідною потаємно народженою дочкою.

Тьотя Оля пішла воювать. Якось, коли фронт проходивз повз наш район, забігала додому, й той Депеша, що доніс на Гурія, а перед тим доніс на сім'ю тьоті Олі, що вони куркулі, - з переляку застрелився в клуні, думав, що по його душу прийшла...

По війні тьотя воювала ще аж у Манчжуріі. Померла й похована у Львові.

Її брат, Коля, загинув у Прибалтиці - ніхто не знає, де...

Моя мама жила в окупованому Пирятині й бігала малою кидати хліб військовополоненим, яких фашисти тримали в соборі, на нашій вулиці. Щоразу всі боялися, що не повернеться...

Коли відступали фашисти - палили хати, мама бігла з малою кізкою вулицею, в спину стріляли з автомата, і лиш коза, перелякана, що тягла маму по вулиці, мотиляючи з боку в бік, врятувала іі від смерті. Мама все життя чує постріли в спину...

Багатьох ми не дочекалися, не знаємо могил, дехто загинув від НКВД вже по війні, й їхні історії поховав страх рідних, що не хотіли вголос переповідати їх дітям, щоб ті не постраждали бува, десь проговорившись..

Мій батько у 12 років як єдиний чоловік у сім'ї мусив замінити свого тата, що пішов на фронт. Вранці його саджали на трактор у полі, заводили двигун, а ввечері ловили трактор, зупиняли й знімали батька звідти. Він сам ще не дотягувався до педалів- а працював на "трудовому фронті".

В хаті стояв фашистський офіцер, великий чин, якого приходив обслуговувати денщик. Всю сім'ю переселили в невелику спальню. І щоночі, коли офіцер засинав, у спальні відкривали вікно й ставили горщик із гарячою картоплею - з низу, від ставка, приходили партизани й забирали її...

Трьох з нашої сім'ї забрали на каторгу в Німеччину.

Сестра мого дідуся, Настенька, як він її називав, збожеволіла з горя й повісилася, бо думала, що свого сина Гришу, забраного туди, не побачить більше... Про ї самогубство в сім'ї мовчали й не розказували дітям, щоби ніхто не знав - бо гріх страшний....

Про всіх тут і не поміститься розказать... Але всі ці історії - течуть в жилах, судомляться в нервах. Ми зроблені з них - і вони пояснюють все наше життя..

Україна воно називається, якщо коротко сказать.

З Перемогою! Нині і прісно!