20 травня німецьке видання Deutsche Welle вийшло із заголовком «Офшорні схеми оточення Порошенка в ФРН». Можна, звичайно ж, згадати, що саме цей ресурс неодноразово звинувачували в «яскраво вираженій лівацькій позиції», можна відмахнутися, мовляв, «просто вони нам заздрять», або нагнати параної, що «агенти Кремля не дрімають і все це відгомін гібридної війни», а можна розібратися в суті і замислитись, що ж відбувається з усіма нами, якщо капітал у нашій країні, втім, як і політика, завжди мав «сумнівний душок»?

Видання пише про завод з виробництва крохмалю, кормів і глютену в східнонімецькому містечку Ельстерауе, який управляється через офшори, що, імовірно, належать Президенту України. Нічого примітного. Невелике збиткове підприємство, на якому працюють не більше 100 осіб, має оборот близько шести мільйонів євро на рік і приховує дохід, виплачуючи неоподатковувані кредити своїй же материнській компанії. Подібні «масштаби» навряд чи привернули б увагу розслідувачів, якби не ім'я українського президента.

«На тлі офшорного скандалу навколо «панамських документів», в епіцентрі якого нещодавно опинився Президент України, структура власності, за допомогою якої контролюється завод у Німеччині, є вельми показовою», - пише Deutsche Welle, розповідаючи про законність роботи «офшорної матрьошки» і про те, що і для німецьких бізнесменів характерна така ж форма мінімізації податків. Нетиповим у цьому випадку є ім'я керівника держави, яка гостро потребує фінансів, реформ і декларує свій європейський вибір. Саме це, а не фантастичні бариші привернуло увагу німецьких розслідувачів.

Посилаючись на думку банкіра, відомого в Німеччині знавця міжнародних офшорних схем, автора книга «Податкові оази», яка кілька разів була перевидана в Німеччині і щоразу розкуповувалися за лічені місяці, Deutsche Welle пише, що схема покупки і управління заводом «є сумнівною, оскільки нерідко використовується і для відмивання грошей ». Коментуючи діяльність українського «крохмального інвестора», Лотар Мертен (Hans-Lothar Merten) відзначає, що все відбувається в рамках закону. Втім... «Коли щорічно підприємство отримує мільйонні кредити від офшорних компаній, виникає логічне запитання: звідки ці гроші? Це має риси «пральної машини для грошей», - зазначає фінансовий експерт.

Україна досі живе в радянській парадигмі «капіталу, нажитого нечесним шляхом». Нас не просто не дивує той факт, що «всі багаті люди роблять це», ми давно вже не помічаємо, що європейського принципу «власності, нажитої чесним шляхом», у нашій колективній свідомості немає зовсім. Ситуація, де достаток еквівалентний спритності і «зв'язкам», стала настільки звична в українському суспільстві, що ми перестали реагувати на двозначність того світу, в якому живемо.

Якщо у світі для політиків і чиновників діє своєрідний «принцип нетолерантності», коли підозра в причетності до не зовсім прозорих схем означає неминучий кінець кар'єри, українці за краще дотримуватимуться «принципу буденності», розмірковуючи при кожному фінансово-політичному скандалі на тему: «Звичайна справа! Поки не спійманий - не злодій. А де ви знайдете іншого?». Іноді складається відчуття, що єдине, в чому українське суспільство не звикло сумніватися, так це в тому, що мрія багатіти без сумнівних схем - дуже сумнівний романтизм, якому не місце в реальному житті.

Подібний спосіб мислення розкладає суспільство, робить його нечутливим до небезпеки, яку несе за собою нереформована економіка, тотальна корупція і загальнонаціональний правовий нігілізм. Навіщо домагатися прозорих правил єдиних для всіх, якщо фінансовий і кар'єрний успіх приносять напівпрозорі схеми і знайомство з «потрібними людьми»? Але найголовніше, як впроваджувати принцип «недоторканності власності, нажитої чесним шляхом», у країні, де можливостей для такої власності немає і не передбачається? Хто визначатиме серед купи «сірих» капіталів, які з них більш, а які менш «сумнівні»? Чиновники? Законники? Зовнішні спостерігачі?

У світовій юриспруденції, там, де діє принцип презумпції невинуватості, який говорить, що «людина є невинуватою, доки її провину не доведено судом», існує практика обґрунтованого сумніву. Сумнів у винності означає «недоведену провину», а значить - неможливість притягнути людину до відповідальності за скоєне. Людина начебто нечиста перед законом, але й не засуджена одночасно. Але цей принцип не застосовується, коли йдеться про громадську думку і політика, заскоченого на «схемці». Чесний громадянин абсолютно не розуміє, чому він повинен «вірити» у невинність представника влади.

Українська Конституція трактує «презумпцію невинності» по-своєму: «Кожен громадянин має право доводити свою невинуватість у суді». Хіба ми зараз говоримо про спільні з цивілізацією принципи? Хіба не простежується зв'язок між тим, як ми живемо, і тим, що вважаємо правильним?

Одне закономірно випливає з іншого. Суспільство, яке застосовує принцип невинуватості до тих, з кого мало б питати з пристрастю. Еліти, які прикриваються «законністю» там, де слід було б замислитися про репутацію. Простір, у якому прозорість і кришталева чесність - утопічна мрія, а сірість і забрудненість - реалістичний погляд на дійсність. Ми живемо у величезному ментальному офшорі, де «заробляння грошей» відбувається тут, а життя, згідно з принципами вільного світу, десь там, далеко за межами нашого ареалу збагачення.

Справа, звичайно ж, не в Порошенкові чи в наявності у нього бізнесу, керованого через напівлегальні офшори. А в тому, що, поки ми не сумніваємося в доцільності саме такої моделі економіки і політики, світ починає сумніватися в нашій здатності до змін і використовує ім'я нашого президента як приклад для позначення «держави, що викликає сумніви». Європа, яка є єдиною запорукою нашого цивілізаційного існування та захисту від одвічного колонізатора, застосовує до нашого європейського майбутнього принцип обґрунтованого сумніву. Що робити за такої ситуації? Визначитися нарешті щодо основоположних принципів і вже не відступати від фундаментального поняття «білого» і того, «з чим ми ніколи не зможемо погодитись».