– Рідна земля лікує, – Геннадій задивився в ілюмінатор літака українського Міноборони, де під хмарами пропливали рідні ліси й поля.

– Прощай немытая Россия... – Юрій Данилович відверто радів, витираючи сльози. – Я завжди знав, що нас звільнять.

Такі різні і водночас схожі. Юрієві Солошенку 74, Геннадієві Афанасьєву – 25. Обоє російські політичні в'язні, питання про звільнення яких у різних форматах постійно піднімав Президент України, міністр закордонних справ, Служба безпеки.

В ув'язненні Солошенка постійно переконували: ваша країна від вас відмовилася! Близько року до нього не пускали консула і не дозволяли спілкуватися з рідними. А він вірив, що Україна його визволить.

Афанасьєва навпаки за кримську прописку називали громадянином РФ.

– Вони звільнили мене з якимось документом нібито я громадянин Росії.

На відміну від Юрія Солошенка, Геннадій Афанасьєв у звільнення не вірив: "Не можу передати мертву тишу Лефортово. Коли ти був там понад рік і раптом з табору в Комі тебе знову туди відправляють, ніколи не повіриш, що для звільнення. Я думав, везуть – висунути нові звинувачення.

Обоє хлопців неймовірні патріоти України. В Росії їх не зламали, навпаки загартували, хоча Солошенко пережив інфаркт, Афанасьєва катували.

– Ми в боргу перед Батьківщиною, – зворушливо каже Юрій Данилович. – Знаєте, коли я осточно зрозумів, що повернуся? 25 травня, коли Петро Олексійович сказав, що ми наступні після Наді.

– Невже його показували в РФ?

– Мій співкамерник виписував "Новую газету", то я там прочитав.

– Ви не уявляєте, скільки простих росіян підтримувало нас, – несподівано сказав Геннадій. – Вони бачать, що ми інші. Ми боремося за своїх. Зараз найбільше хочу, щоб звільнили Сенцова та інших.

Ще можна було довго говорити. Але наш літак приземлився в Борисполі.

Мабуть ніколи в житті не забуду, як пан Юрій і Геннадій обнялися. Це той момент заради яких варто жити.