Коли моя сім'я переїхала до нової квартири, моїм синам було по тринадцять років. Ми з чоловіком і ще кілька сімей у нашому будинку були одними з найстарших. Інші сім'ї у більшості були молоденькими і ще не мали дітей. Серед наших сусідів був один поліцейський, який з перших днів знайомства дуже сердечно поводив себе по відношенню до моїх синів: говорив з ними, цікавився їхніми справами, катав їх на своєму дорогущому мотоциклі, водив їх у поліцейський квартель (місце, де знаходяться усі поліцейські приміщення, тир, тренажерні зали), з нагоди знайомства зробив їм подарунки. Потім, за іспанською традицією, дарував моїм дітям різдвяні подарунки. 

Коли я познайомилась з цим поліцейським, то я намагалася триматися від нього на відстані, напевно, не очікуючи від нього нічого позитивного після українського досвіду. Але чим більше я до нього приглядалася, тим більше він мені подобався. Одного разу уночі віяв сильний вітер. Так як наша вулиця тільки забудовувалась, то після вітру деякі огорожі будівництв попадали на землю. І Хоакін, так звали поліцейського, зранку, коли вийшов на вулицю, почав піднімати огорожі і класти їх на місце. Потім я якось побачила, що біля нашого будинку часто стоїть евакуатор. У Іспаніі (не знаю, як в Україні) евакуатор завжди забирає машину у присутності поліцейського. Поліцейський виписує штраф. Так ось, Хоакін, щоб не забирати у людей машини, замість того, щоб їздити по місту і вишукувати порушників, залишав машину з водієм на вулиці, а сам йшов додому. Він мені пояснив, що йому шкода штрафувати людей і забирати у них машини.

Коли через два роки у нього народилася донька, ми теж почали дарувати донечці Хоакіна Лусії подаруночки. Коли Лусії виповнилось три роки, її мама Кобадонга попросила мене давати дитині уроки української. Думаю, що робила вона це через те, що мої сини їй дуже подобались і їй хотілось, щоб її донечка чимось була на них схожа. Я з охотою взялася за справу, почала вишукувати матеріал в інтернеті. Кобадонга також шукала щось, щоб і дома вчити з дитиною українську. І ось одного разу на уроці Кобадонга мені показала, що вона знайшла в інтернеті уроки української мови. Я, звичайно, з цікавістю почала дивитися, що ж то були за уроки? Але коли я побачила, що то за уроки, я просто оніміла: під виглядом української мови подавалась російська мова! Моїй злості, моєму обуренню не було меж. Як же так ! Іспанцям, які зацікавились українською мовою, Україною, під нібито українською нахабно видавалася російська. Це ж поки іспанець допетрає, що його обманули? І потім завжди хтось з іспанців або з росіян скаже, що російська і українська - це одна мова.

На сайті, який так нахабно вводив в оману бажаючих вчити українську, був номер контактного телефону. Я, звичайно, зателефонувала. Слухавку підняла жінка, яка розмовляла бездоганною іспанською. На мої претензії про те, що їхня сторінка вводить людей в оману, вона мені відповіла, що матеріал розміщений вже давно, що вона не знала, що то не є українська мова. Жінка говорила лагідно, і я якось не наважилась їй чимось погрожувати. Ще деякий час сторінка була доступна, але потім зникла.

Я досить непогано володію іспанською, але не настільки добре, щоб писати без стилістичних помилок. Слово уже давно стало моєю міцною зброєю, але не іспанське. Коли я щось пишу іспанською, то потребую допомоги моїх синів, щоб довести текст до кондиції. І мені так заважає, що я не можу писати іспанською такі тексти, щоб з моїх рядків йшов дим і сичали змії.

Як же ці росіяни нас обкрадають!

Як вони нас знеславлюють!

Як вони підіймаються на наших здобутках: ансамбль імені Алексадрова танцює по світах українські гопаки, Кубанський народний хор співає по закордонах наші пісні, у Луврі Софію Київську подають як зразок російської архітектурної спадщини. А в Іспанії вже й до української мови добрались.

Я вже не кажу, що не заглядаю до іспанської Вікіпедії, щоб не тріснути від злості. Якось подивилась, що пишуть для іспанців у Вікіпедіі стосовно Надії Савченко. Ну і звичайно, пишуть, що в Україні йде громадянська війна. Я не дуже добре розбираюсь в комп'ютері і не знаю, як вводити статті у Вікіпедію, але, думаю, що нашій українській талановитій молоді треба наводнити Вікіпедіі різних країн статтями про Україну. Москалі залізли в український кожух як блохи. Потрібно цих бліх з кожуха повитрясати. Потрібно давати багато якісної інформації про Україну. В Іспанії зовсім немає інформації про туризм в Україну. Моє коло знайомих іспанців не дуже широке, але і в цьому колі мене іноді запитують, що цікавого є в Україні. Я намагаюсь розповідати. Але цього замало. Україну потрібно розкручувати. У багатьох іспанців є, я б сказала список країн, які хоч раз у житті треба поїхати. І у довгі і у короткі списки, як правило входить Москва, Червона площа, Ермітаж.

Нам треба зробити зусилля, щоб у цей іспанський список увійшли Київ, Свята Софія, Почаїв, Львів, мої любі Чернівці.

Олена КОСЕНКО