Учора одна моя добра приятелька цілком несподівано запитала мене: "А ви не думали написати про останнє рішення Сейму? Мені, як і багатьом, була б цікава ваша думка". Поквапився відписати, що розгублений і не знаю, що думати. Проте її віра, що я можу відповісти на цей виклик, не давала мені спокою, тож вирішив якось дати раду своїй розгубленості. Почну отак.

Я народився в сім'ї інтелігентів, які працювали в Любліні на відстані заледве кількадесят кілометрів від земель, на яких мої предки жили принаймні від XIV століття і які входили до складу латифундій Дмитра з Горая. То історична Галицько-Волинська Русь. Мої батько-мати взяли шлюб 1943 року в православній церкві в Хелмі, але після війни помандрували на захід до Любліна, що був головним містом воєводства. Мене охрестили вдома, так, про всяк випадок, щоб не провокувати й не шкодити, бо ж мій батько завжди робив кар'єру, щоправда, тільки на рівні воєводства.

У нашій сім'ї уникали певних тем, скажімо, того, що мало не вся родина, і з боку матері, і з боку батька, 1944 року невідомо чому виїхала до СРСР. У середині 1960-х мої дід і баба почали провідувати своїх родичів і двоюрідних братів на Волині та Галичині. Батько ніколи не відвідав Совєтської України. Я дуже довго не знав, що українець, і то так, задля мого добра. Коли мене послали до школи, якою керували черниці, виявилося, що є проблеми: не було документального підтвердження мого католицького хрещення, черниці думали, що я лишився нехрещений через батькову кар'єру. Тож мене таємно охрестили вдруге, і я разом із рештою дітей спокійно міг піти до першого причастя. Потім навіть якийсь час працював служкою в костелі Св. Петра і Павла, але, коли зомлів, надміру обкурений кадилом, вирішили, що мені краще покинути ту службу. Я знову міг бути православним. Підлітком почав підозрювати, що з нашим походженням і стишеними голосами під час родинних зустрічей, і то так, про всяк випадок, щось не гаразд. Не давало спокою питання, чому мій улюблений дядько змінив собі ім'я з гідного Лев на звичайне Лешек.

На початку 1960-х років разом з однокласниками я подивився в кінотеатрі "Космос" фільм "Сержант Калень" – розповідь про мужнього й доброго вояка польської Армії Людової, що воював у Бещадах із бандами УПА. То була моя перша лекція з найновішої польсько-української історії в популярному виданні. Річ очевидна, я хотів бути на боці мужніх і добрих. Батько був не в захваті від того, але дискусії не почав: так, про всяк випадок. Проблеми з моєю українською ідентичністю на якийсь час стишилися, коли мати знову вийшла заміж за Мар'яна, постать відому і впливову у воєводстві. А на додачу ще й голову Єврейського громадсько-культурного товариства. Невдовзі від товаришів на подвір'ї дізнався, що я єврей, і мої розпачливі пояснення, що через вітчима не стають євреєм, не зарадили. Через той присуд долі я не став жертвою потенційної ненависті до "різуна" [тобто учасника так званої Волинської різанини], від якої мене дуже прагнули вберегти мої найближчі.

Минули роки, я подорослішав, поглиблені знання змінили моє бачення світу й мою свідомість. Своє українство я шанував і в родинному колі, і серед друзів, зблизився зі своїми українськими перевесниками, познайомився з майбутньою дружиною. Коли мої знайомі отримали запрошення на шлюбну церемонію в церкві, прогриміла звістка, що Онух не єврей, Онух – українець, але приятель дитячих літ швидко спростував ту плітку: ніякий не українець, а єврей з України. Мені знову довелося змиритися з гібридною ідентичністю, цього разу польсько-єврейсько-українською, яка лишилася зі мною на довгі роки. Глибоко в серці я прагнув, щоб ті ідентичності могли співіснувати, ба навіть доповнювати одна одну. Останні кільканадцять років свого життя присвятив будуванню мостів між поляками, українцями та євреями. Траплялося всяке, проте я вірив, що можливі якщо не приязнь та примирення, то бодай поглиблена розмова, а завдяки їй і розуміння. Геракліт Ефеський стверджував, що не можна двічі ступити в ту саму річку, бо другого разу мочитимеш ноги в зовсім іншій воді. Останні новини з "волинського фронту" свідчать, що ми вкотре всупереч мудрим судженням філософів ступаємо в ту саму, проте щоразу бруднішу річку. Юрій Опока недавно написав у статті "Геноцид – лише початок", опублікованій на сайті ZAXID.NET: "Резолюція Сейму РП як початок нового періоду міждержавних стосунків... Ревізія та реінтерпретація вже усталених історичних наративів відбувається безперервно і по всіх фронтах".

Дорога приятелько, не можу написати тобі нічого нового та оригінального, не можу навіть докладно переказати те, що написали й розповіли інші.

Почуваюся безпорадним, бо можу тільки щиро та відверто розповісти про власну історію, а Волинь у ній як відлуння, котре повертається щоразу гучніше всупереч законам фізики й законам історії, якщо такі існують.

Єжи ОНУХ, "Тиждень"