Кримчани дивувалися, чому росіяни, які приїжджали до 2014 року на відпочинок до Криму, анекдоти про Путіна й Медведєва розповідали, але пошепки й озираючись на усі боки. Тепер не дивуються.

Це тільки в російському телевізорі, який так любили дивитися багато кримчан, щодня з'являвся мудрий, справедливий і енергійний керівник, який лаяв і карав міністрів, саджав олігархів, «мочив терористів». І при цьому постійно думав про щастя народне. Якщо з кимось і боровся, то тільки з «ворогами».

Але реальність виявилася зовсім іншою. Коли ж Крим по-справжньому зустрівся з нею, із цією самою російською реальністю? Коли на центральній площі Сімферополя з'явилися російські прапори? Мабуть, ні. Російські прапори часто бували там і раніше. А в Севастополі над багатьма будинками вони висіли постійно. Можливо, коли вимкнули українські телеканали й замість них в ефір запустили російські?

Теж ні. Адже кримчани дивилися російське телебачення задовго до початку анексії. Тоді, можливо, це сталося, коли кримські державні установи стали іменуватися важковимовними абревіатурами на російський манер? Навряд чи. Адже чиновники ‒ в більшості своїй ‒ у них залишилися ті ж. З тими ж методами роботи та з тими ж звичками.

Справжня Росія «прийшла» до Криму разом зі страхом. Зі зниклими людьми, заарештованими активістами й «антитерористичними операціями». Коли в офіційних установах і маршрутках з'явилися листівки «про загрозу тероризму», а в медіа ‒ заклики бути пильними ‒ ось тоді до Криму «прийшла» справжня Росія. Країна страху й безправ'я. Але нескінченно довго на одних погрозах ‒ навіть віртуозно візуалізованих російськими пропагандистами ‒ тримати в стані страху 2,5 мільйона людей не вийде. І тоді з'явилися реальні ув'язнені.

Як сигнал перш за все тим, хто проти російської окупації півострова. А потім ‒ і просто всім, у кого є активна громадянська позиція. «Будете виявляти активність ‒ будете сидіти», ‒ недвозначно говорять арешти й суди.​

Навіть якщо ви за Росію й Путіна ‒ любити Росію й Путіна дозволено тільки на офіційних заходах, організованих кримськими «керівниками». Хочете по-своєму? Розгонимо, затримаємо й посадимо, навіть якщо мітинг буде «санкціонованим».

Не випадкова й поява «українських диверсантів» у Криму. Їх знаходять, коли приходить їхній час з'явитися на сцені в російській п'єсі із залякування кримчан. Це «диверсанти» зірвали ваш курортний сезон. Це вони намагаються перешкодити будівництву мосту. Але мало хто звернув увагу на те, що в списку «українських диверсантів» є і кримчани. А це означає, що шоу триває. І не потрібно бути пророком, щоб передбачити, що в наступній сцені в цій п'єсі з'являться нові обличчя. І це будуть кримчани.

Така логіка існування будь-якої тоталітарної держави. Спочатку воюють із зовнішніми ворогами, потім ‒ із внутрішніми. Потім ворогом може стати будь-хто. Спочатку ‒ простий, нічим не примітний чоловік, якого звинуватять у тероризмі й екстремізмі. Сусід, знайомий, друг.

Більшість буде радіти, що зловили ворога, який, до того ж, непогано замаскувався. Під звичайного робітника, сусіда, товариша чи навіть друга. Потім прийде час розкриття змов чиновників. І чим довше буде тривати цей театр абсурду ‒ тим усе більш високих посад буде стосуватися репресивна машина.​

У цій «російській реальності», з якою зустрівся Крим, є альтернатива. Потрібно визнати, що Росія рухається в неправильному напрямку.

Потрібно визнати, що Росія окупувала український півострів Крим. Потрібно відверто сказати, що економіка, орієнтована на продаж сировини, неефективна. Так само, як неефективне тотальне державне регулювання. Але для цього доведеться урізати повноваження чиновників і надати економічні й політичні свободи громадянам. Чи піде на це Путін? Навряд чи. Адже це означатиме кінець його правління. Це буде означати кінець тієї самої «російської реальності», з якою тепер впритул познайомилися кримчани. І яка абсолютно не схожа на ту, яку вони бачили в телевізорі.