У суботу, 26 листопада, півночі читав родинні історії друзів у фейсбуці про Голодомор. У моїй родині на Галичині нема таких історій. Є інші, теж трагічні, але вони мають зовсім іншу природу. Й ось що подумалось.

Ці сповіді дуже важливі для кращого порозуміння в країні, де, якщо дуже грубо узагальнити, одна її частина досі під впливом пережитого, а інша намагається надмірно раціоналізувати, ставлячись до травми просто як до ще однієї обставини.

Читайте також: Незламані Голодомором: геноцид не зміг убити українське національне відрождення

Занизька чутливість галичан до травми наддніпрянців чи східняків (вибачте знову за узагальнення) породжує – в суспільних справах – завищені очікування, розчарування, а далі втому і фрустрацію.

Занизька довіра до суспільно-політичного досвіду західних українців призводить до необов'язкових наступань на граблі і повторних болісних переживань українців східних, а часом і всіх разом.

Піду навіть далі. Часом націоналісти мають багато рації у тому, що треба вдіяти. А часом ліберали мають оптимальні рішення, як забезпечити суспільну злагоду.

Читайте також: Голод і гідність: глибина приниження людини в СРСР

Більше довіри, більше чутливості, емпатії одне до одного й усім стане краще. Зрештою, ми всі різні, але одне ціле. Якось так.