Я маю один інструмент вимірювання градуса напруження в суспільстві, яким не володіють жодні соціологи: просто він дуже суб'єк­тив­ний і не квантифікується. Це поведінка водіїв у щільному потоці машин.

Під час Майдану та відразу після нього київські дороги були лагідними й ґречними, хоч до рани прикладай. Учасники руху демонстративно пропускали одне одного, не підрізали, не ганялися, ласкаво миготіли фарами й не забували вмикати ритуальну аварійку на знак подяки. У заторі ти почувавсь як на розніженому Заході. Нині мелодія вулиці відкрутилась якщо не до хамства зразка пізнього Януковича, то до легкого нахабства доби пізнього Ющенка. Однозначно назад.

Ми повернулися від майже – так, майже! – солідарного оптимізму до апатії та відчуження менш ніж за три роки, і це вже не жарт. Зневіра в державі (не в самій ідеї держави Україна, а в конкретному втіленні), у її інститутах, функціонерах та символічних лідерах виражається конкретними цифрами. Повертаючись до соціології (вірить у неї хтось чи ні): 82% опитуваних негативно оцінюють поточну ситуацію в країні. Так, це майже катастрофа. Але водночас лише 40% респондентів готові брати участь у протестних акціях, що навіть менше, ніж торік (дані КМІСу та Інституту соціології НАНУ). І це після таких вибухових інформаційних приводів, як зростання тарифів та оприлюднення електронних декларацій чільних представників істеблішменту.

Читайте також: Чому без Революції гідності все було би значно гірше

Тобто все погано, але не настільки! Бо, коли спостерігаєш маніфестації бабусь, мобілізованих В. З. Рабіновичем погодинно, хитродупих вкладників фінансових "пірамід", студентів під прапорами вітчизняних напівпрофспілок, нічого, крім незручності й сорому, не почуваєш: фейк. Побоювання або, навпаки, сподівання нового Майдану марні. Чому ж так? Чому народ обурюється, але не бореться, взявши плакати й "коктейлі Молотова" до рук? Може, тому що не бачить: а) конкретно проти чого/кого; б) бодай у загальних рисах за що?

Це нині так здається, що на Майдані було все зрозуміло. У мене вдома, як і в багатьох учасників, досі зберігається прапорець: комбінація нашого синьо-жовтого з євросоюзівськими зірочками. Але це було немов у старій книжці з мого дитинства: "Що таке Європа, кожен розумів по-своєму". Напевне ж, не той бюрократичний, лицемірний, безсуб'єктний конгломерат із керівними органами в Брюсселі та Страсбурзі, який маніпулює вимогами та обіцянками й змушує червоніти власних чиновників. Малися на увазі радше абстрактний образ, нечітка мрія, бажання перейти від гидкого феодалізму до капіталізму. Перейшли. Тепер їжте. Капіталізм – він такий: дикий, потворний, радянські підручники не брехали. Щоб надати його обличчю бодай трішечки людського виразу, кожна нація проходила шлях удосконалення, знежирення, обеззараження окремо, сама собою, майже завжди без сторонньої допомоги й, головне, не відразу, а десятиліттями.

Поступове (а "поступово" тут ключове слово) оздоровлення соціально-політичного довкілля неможливе в умовах ригівського феодалізму або путінської східної деспотії, а за капіталізму воно цілком реальне й, понад те, неминуче. Найбільші вороги українців на цьому шляху – безвідповідальність, патерналізм, недовіра, пасивність, тобто саме те, що панує нині в суспільних настроях.

Читайте також: Головне національне свято України, на яке зачекалися

Найпростішим здається скинути вкотре "злочинну владу", обнулити рахунок і спробувати знову почати все з чистого аркуша. Забувши, що будматеріали залишаються ті самі, навіть коли вдосконалити технічне завдання. У нас і без того достатньо, прости Господи, радикалів (не плутати з однойменними популістами) з коротким диханням, щоби вдумливі громадяни дозволили собі розвалити державу, яка веде виснажливу війну на виживання. Це не індульгенція, не вимога "не розгойдувати човна".

Так, система влади в Україні потворна, тут немає про що сперечатися. Так, її органи працюють самі на себе, а політики егоїстичні й самозакохані. Але слід визнати, що вона не затужавіла, не зацементувалася, на неї можна й треба впливати, її реально й необхідно вдосконалювати, використовуючи її слабкість і внутрішню та міжнародну кон'юнктуру. Власне цим і займаються люди, у яких не опустилися руки. На деяких ділянках вони вже досягли вражаючих успіхів, тільки про них говорять менше, бо не цікаво, не чіпляє; значно ефектніше про "#зраду".

Українські реформи неефективні, бо фрагментарні, але нічого (крім власне спротиву системи та розчарування ентузіастів) не заважає їх продовжувати, перетворити нарешті на системні. І це, хоч як дивно, цілком реально. Альтернативою такому сценарію є перемога найближчим часом популістів або п'ятої колони з неминучою відтак поразкою у війні та окупацією в тому чи тому вигляді, а отже, втрата шансу. Знову. Вкотре.

Юрій МАКАРОВ, "Тиждень"