MENU

Світло від темряви: чому Умланд не має рації щодо політики пам'яті в Україні

1652 0

Андреас Умланд аж ніяк не належить до тих самопроголошених "знавців України", кожна теза яких викликає принципову незгоду й бажання гостро полемізувати. Скоріш навпаки – його тексти (і наукові, й публіцистичні) здебільшого зважені, компетентні і незмінно прихильні до країни, яку він досліджує, попри вельми критичне ставлення до багатьох описуваних ним явищ. Це стосується і його недавньої статті "Українська політика пам'яті заважає євроінтеграції", що побачила світ спершу в голландському перекладі, а відтак і по-англійськи, по-російськи (тут і тут) та (скорочено) по-українськи.

Головний пафос тексту – не прокурорський, як це характерно для багатьох професійних борців із "бандерівщиною" – від Мак-Брайда до Росолінського-Лібе, а радше дружній та застережливий. Він визнає – цілком слушно, – що всі народи мають певні проблеми із власним минулим, з його найтемнішими, найнепривабливішими сторінками, і що рідко який національний уряд воліє займатися цими сторінками без відчутного зовнішнього чи внутрішнього тиску.

Україна під цим оглядом репрезентує особливо складний випадок – не лише тому, що як відносно молода держава має певні проблеми з національною ідентичністю та розмаїтими внутрішніми поділами, а й тому, що перебуває під потужним зовнішнім тиском з боку колишньої метрополії – "головного неґативного протагоніста її національної пам'яті", як зазначає Умланд.

"Кремлівська закордонна політика, – пише він, – завжди гіпертрофовано амбіційна, цинічна й безцеремонна, віднедавна знов визначається агресивним імперіалізмом та войовничою українофобією. Ситуацію ще більше ускладнює наявність в Україні досить чисельної російської меншини... Свідоме маніпулювання проблемами національної пам'яті та міжетнічних взаємин – важлива складова так званої гібридної війни Москви проти Києва. Кремлівський наступ на українську націю здійснюється з дня на день за допомогою як м'якої, так і твердої сили, військовими й невійськовими засобами".

Політика пам'яті

Головний месидж Умланда полягає в тому, що сьогоднішня українська політика пам'яті не сприяє, на його погляд, консолідації нації, натомість ослаблює її міжнародні позиції, відчужуючи і відштовхуючи актуальних і потенційних союзників. Найсуперечливішим аспектом цієї політики він вважає офіційне схвалення й дедалі ширшу суспільну глорифікацію крайньо правої Організації Українських Націоналістів та заснованої її активістами в 1943 р. Української Повстанчої Армії. "Проблема, – пише він, – полягає в тому, що чимало провідників ОУН(б) та її рядових членів справді жертвували своїми життями за незалежність України, але водночас були запеклими націоналістами – аж до відвертої ксенофобії. Декотрі навіть брали участь у голокості та інших масових злочинах проти мирного населення".

(Зауважимо принагідно, що в українському та російському перекладах слово "декотрі" (some), яке вказує на відповідальність окремих членів ОУН за ті чи ті злочини, трансформується з невідомих причин у колективну відповідальність усієї організації (дослівно: "участь у Голокості ОУН (б)" , – дарма що жодних доказів саме такої, "інституціалізованої" участі немає). В іншому місці перекладач подібним чином деформує Умландові слова: там, де той пише, що "some of the group's militias participated in anti-Jewish pogroms", тобто що декотрі члени організації брали участь у анти-єврейських погромах, перекладач не вагаючись стверджує: «деякі підрозділи [!] ОУН (б) брали участь у вбивствах євреїв").

Умланд свідомий неоднозначності історичної спадщини ОУН і УПА, зокрема коли пише про жертовний патріотизм багатьох їхніх членів, про те, що чимало з них, включно з рідним братом Степана Бандери, загинули у нацистських катівнях, а ще більше полягло у нерівній боротьбі зі сталінським режимом. "І засновник ОУН, і її культовий лідер були знищені совєтськими аґентами на Заході: Євген Коновалець – 1938 року у Ротердамі, Степан Бандера – 1959 року у Мюнхені". (Прикметно, що всі ці пасажі, наявні в "голландському" першодруці Умландової статті, зникли з її англомовної версії в журналі "Foreign Policy": образ Бандери, ув'язненого нацистами в Заксенгавзені, справді не вельми пасує до популярного в деяких середовищах образу українців-"колаборантів", тож професійні борці з українськими націоналізмом воліють, як правило, про такі "дрібниці" не згадувати). ОУН, пише Умланд, була "водночас антидемократичною та національно-визвольною", – і це, безумовно, істотно ускладнює її сучасну оцінку. Якщо для більшості українців сьогодні істотнішим є національно-визвольний характер ОУН та УПА, то для чужинців, як правило, важливішим є їхній націоналістичний право-радикальний характер, ретрансльований зокрема і в практичну мілітарну діяльність.

Ставлення до ОУН і УПА було від самого початку неабиякою проблемою для офіційного Києва. Ще будучи кандидатом у президенти восени 1991 року Леонід Кравчук мусив у Львові на зустрічі з виборцями відповідати зокрема й на це підступне запитання. Відповідь Леоніда Макаровича була, як завжди, кучерявою і по-своєму геніальною: "Я вважаю, – сказав він пафосно, напруживши глибокодумно чоло, – що вони заслуговують на ту роль, яку відіграли в історії!.." Зал вибухнув оплесками, бо ж усі ключові слова (роль, історія, заслуговують, відіграли) були сказані. А те, що ці слова між собою не в'яжуться і ціла фраза не має жодного логічного сенсу, патріотичні львів'яни завбачливо не помітили.

Для посткомуністів проблемою була не сама по собі амбівалентність історичної спадщини ОУН і УПА, бо ж у разі потреби вони завжди вміли вправно адаптувати до своїх прагматичних потреб будь-які ідеології та наративи. Серйознішим викликом було вкрай неґативне ставлення до цих двох організацій (і взагалі, до демонічного "українського буржуазного націоналізму") з боку широких мас совєтизованого населення. Конфронтувати із власним електоратом посткомуністам було невигідно, але й прийняти беззастережно російсько-совєтський погляд на ОУН і УПА – як це зробив щодо своїх "буржуазних націоналістів" Олександр Лукашенко – вони не наважувались: така позиція провокувала би конфронтацію з цілим західноукраїнським реґіоном, тобто з меншою, але політично активнішою частиною населення, і в сумі ослаблювала б їхню державницьку леґітимність та самопроголошену об'єднавчу функцію.

Президент Кучма виявився не дурнішим за Кравчука: він перекинув проблему ОУН і УПА в руки істориків, створивши комісію з авторитетних учених і доручивши їй усебічно вивчити й оцінити роль Української Повстанчої Армії. По кількох роках праці комісія зробила загалом передбачуваний висновок: що УПА боролася із нацистами і совєтами за свободу і незалежність України, що в її діяльності були як світлі сторінки, так і темні, але в сумі це не змінює загального національно-визвольного характеру її боротьби і не заперечує того факту, що всі бійці й командири УПА, які не вчинили військових злочинів чи злочинів проти людяності, заслуговують на офіційне визнання й повагу як борці за незалежність України.

Висновок цей не мав істотного впливу на політику уряду, котра й надалі залишалася суто опортуністичною та маніпулятивною. В совєтизованих реґіонах Півдня і Сходу урядовці й далі підтримували "антинаціоналістичні" стереотипи, принагідно використовуючи їх для дискредитації політичних опонентів. А на традиційно антисовєтському Заході вони толерантно ставилися до місцевого "низового" пошанування ОУН і УПА й не цуралися принагідно брати участь у місцевих комеморативних заходах.

Віктор Ющенко порушив цю рівновагу (дещо шизофренічну у межах однієї країни) й поклав чимало часу й енергії на промоцію більш, як йому видавалося, патріотичної й україноцетричної версії національної історії. Проте його особиста неефективність і загальна дисфункціональність української держави наклали радше неґативний відбиток на всі ці зусилля. Андреас Умланд згадує один із його найнефортунніших вчинків у цій галузі – присвоєння в останні дні свого президентства (вже після програного першого туру виборів) звання Героя України Степанові Бандері. Той крок був небезпідставно розцінений як своєрідне грюкання на прощання дверима і показування всім (а особливо своїй заклятій соратниці Юлії Тимошенко) великого пальця. Цей істеричний жест, зрозуміло, не додав Бандері та його рухові авторитету, натомість завдав Україні зайвих репутаційних втрат (Умланд згадує зокрема критичну заяву Європарламенту з цього приводу, хоча задля справедливості варт було би відзначити, що в контексті Януковичевої перемоги на виборах та стрімкої узурпації влади його "командою" ця заява була ще більш недоречною й нефортунною, ніж жест Ющенка).

Дивні "колаборанти"

Втім, чи не єдина теза у тексті Умланда, яка викликає принципову незгоду, це стандартно-стереотипне окреслення ОУН як "нацистських колаборантів". За подібною логікою "колаборантами" слід було би вважати й деяких ірландських, арабських та індійських націоналістів і навіть сіоністів у Палестині, котрі в різні часи й на різні способи шукали контактів з націонал-соціалістами у Берліні та можливої співпраці з нацистським урядом проти спільного (британського) ворога. Тим більше "колаборантами" в цьому сенсі були усі західні уряди, котрі аж до 1939 року (а американці ще довше) співпрацювали з нацистською Німеччиною, не цураючись ані участі в Олімпійських іграх у Берліні 1936 року, ані ганебних переговорів у Мюнхені і здачі Гітлеру Чехословаччини, ані "взаємовигідної торгівлі" з творцями дискримінаційних законів та виконавцями дедалі масовіших антиєврейських погромів по всій Німеччині. Про довічну совєтсько-нацистську дружбу, скріплену пактом Рібентропа-Молотова й увінчану поділом Східної Європи та спільним совєтсько-німецьким парадом в окупованому Бресті, не випадає й нагадувати. От тільки чомусь ніхто не називає ані Сталіна, ані керовану ним компартію "нацистськими колаборантами".

Свого часу Олександр Мотиль переконливо пояснив, що колаборанти – це "особи чи групи, які зрікаються власних суверенних аспірацій і служать цілям інших держав", тимчасом як "особи чи групи, які зберігають свої аспірації і вступають у союз з іншими державами для реалізації власних цілей, хоч би й недемократичних, зазвичай називаються союзниками".

Українці як бездержавна нація не мали особливих підстав перейматися ані долею СССР, ані Польщі, які в різні часи і за різних обставин заволоділи українськими територіями. В 1930-х роках Німеччина була єдиною країною у Європі, охочою й здатною ревізувати тогочасні кордони, даючи таким чином шанс українцям на створення незалежної держави. Саме це й було головною метою Бандери і всіх українських націоналістів, а не тріумф націонал-соціалізму, фашизму, чи будь-якої іншої ідеології, що до неї націоналісти ставились суто інструментально, як і до будь-яких потенційних союзників – хоч у Берліні, хоч у Парижі, чи хоч би навіть – за певних обставин – у Москві.

Читайте також: Нотатки зі споду шахової дошки

В цьому сенсі вони намагалися використати ревізіоністську Німеччину у власних цілях – приблизно так само, як і совєти. Проте і Бандера, і Сталін прорахувалися, – кожен на свій лад. Нацисти не прийняли Української держави, проголошеної оунівцями у Львові, як доконаного факту й посадили усіх її очільників до концтабору. Гітлерівці потребували колаборантів, але не союзників. У цьому сенсі, як саркастично зауважив Мотиль, вони мимохіть врятували бандерівців від долі колаборантів і, ймовірно, фашистів – як це трапилося з квазі-незалежною Словаччиною чи Хорватією: "Бандерівці змушені були піти у підпілля й очолити врешті широкий рух опору супроти нацистської, а згодом совєтської окупації. Німецькі документи переконливо підтверджують, що нацисти справді вважали Banderabewegung [бандерівський рух] серйозною антинімецькою силою".

Значно поважнішою проблемою для апологетів ОУН є не її гадана "колаборація", а досить добре задокументований антисемітизм багатьох її провідників. Хоч він і не був, як зазначає Умланд, чільним аспектом їхньої ксенофобії (бо ж, на відміну від нацистів, вони не вважали євреїв примордіальним ворогом, трактуючи їх як "усього лише" російських чи польських прихвоснів), така настанова, безумовно, сприяла участі далеко не поодиноких членів ОУН в антиєврейських акціях. Та все ж найтемнішою сторінкою в історії українського націоналістичного руху є участь УПА – чи принаймні окремих її загонів – в антипольській етнічній чистці на Волині. Тут уже важко говорити по "самодіяльність" окремих членів, оскільки екстермінація польських осадників була, за всіма ознаками, добре спланована й санкціонована принаймні реґіональним командуванням УПА.

Нема жодних підстав ідеалізувати всіх членів УПА як лицарів без страху та докору. Але й так само несправедливо усіх їх демонізувати, як це робили совєти і робить досі московська і промосковська пропаґанда. Насправді спадщина і ОУН, і УПА є двоїстою. Вона включає, з одного боку, ультранаціоналістичну ідеологію, ксенофобські стереотипи і надмір нічим не виправданого насильства, що має бути однозначно засуджене. А з іншого боку, вона включає також високі зразки героїзму, самопожертви й ідеалістичної відданості справі національного визволення, – все те, що зберігає свою актуальність, особливо сьогодні, коли Україна веде "війну не на життя, а на смерть", за словами самого Умланда, з тим самим фактично ворогом, із яким боролася в другій половині 40-х років Українська Повстанча Армія.

Відокремити ці дві спадщини одну від одної досить складно – як для прихильників, так і для противників ОУН і УПА. Можна, звісно, сказати, що ОУН і УПА, як і всі підпільні організації та партизанські армії, мали своїх героїв і лиходіїв. Проблема, однак, полягає в тому, що героями й лиходіями досить часто були ті самі особи. І відокремити їхні добрі і лихі вчинки, шляхетні й нікчемні, героїчні і ниці, на практиці не менш складно, ніж відділити світло від темряви.

Пам'ять і міф


Національні лідери, включно з батьками-засновниками сучасних націй, рідко бувають такими шляхетними й бездоганними, як виглядають – на пам'ятниках, поштових марках та сторінках підручників. Небагато ізраїльтян визнають сьогодні засновників своєї держави звичайними терористами чи, ще гірше, організаторами й виконавцями доволі брутальних етнічних чисток. Небагато американців воліють догледіти у батьках-засновниках своєї нації расистів і рабовласників, а подеколи й ґвалтівників. Національні символи живуть власним життям, часто досить відірваним від реальності.

Національна пам'ять куди більшою мірою є продуктом політичної і культурної міфотворчості, ніж прецизійного наукового знання. Це не означає, що наукове знання – безпорадне і недоречне перед міфотворчістю. Це означає лише, що знання має свою окреслену територію, яку слід жорстко охороняти. Міф не можна перемогти науковим знанням, тому що він оперує засадничо іншою логікою та арґументацією. Але його вплив і засяг можна обмежити; можна не допустити його на територію академічних знань.

Мене не турбує прославляння ОУН і УПА, поки воно не включає в себе прославляння їхньої авторитарної, криптофашистської ідеології, не тягне за собою прославляння деяких їхніх сумнівних або й відверто ганебних вчинків і не ретранслюється в електоральну підтримку для місцевих йобіків, путінів і лепенів. Поки УПА в Україні символізує насамперед антисовєтський / антиросійський опір і поки цей опір є винятково актуальним у зв'язку з тривалою російською аґресією, симпатії до УПА в Україні неминуче зростатимуть, незалежно від того, що про це думають наші польські сусіди чи західні доброчинці. Три роки тому, до російського вторгнення, лише 27% опитаних українців визнавали УПА борцями за національну незалежність, тимчасом як 52% з цим не погоджувалися. Сьогодні заслуги УПА визнає 41%, заперечує 38%, і ще 21% вагається, не в змозі однозначно відповісти на справді складне запитання.

Ця зміна громадської думки аж ніяк не є результатом якоїсь специфічної урядової політики чи, як вважають професійні "бандероборці", зусиль Інституту національної пам'яті на чолі з "великим і страшним" Володимиром В'ятровичем. Насправді цей інститут має надто маленький штат і надто мізерні ресурси, щоб ефективно впливати на громадську думку у масштабах великої й різнорідної країни. Властиво, такого впливу не має й уряд; у кожному разі, він аж ніяк не є єдиним чи головним гравцем на ідеологічному полі, зокрема коли йдеться про політику пам'яті. Україна – це все-таки не Росія, де всі ідеологічні приписи впроваджуються жорстко й централізовано, а всі відступи чи порушення контролюються й криміналізуються. Український публічний простір достатньо плюралістичний і анти-оунівські / анти-упівські дискурси в ньому майже так само поширені, як і "апологетичні" та "глорифікаційні". Ні уряд, ні УІНП на чолі з В'ятровичем не мають жодної монополії на політику пам'яті в Україні. Їм доводиться конкурувати і з впливовими місцевими проросійськими медіями, і з запекло українофобськими медіями з Росії (доступ до яких в Україні практично не обмежений), і не в останню чергу – з давньою совєтською традицією демонізації ОУН-УПА та глибоко закоріненими в суспільстві "антинаціоналістичними" стереотипами.

Читайте також: Шлях у нікуди: звинувачення українців у злочинах за національною ознакою

Андреас Умланд перебільшує не лише роль В'ятровича та його інституту, а й вплив наукових знань на масові уявлення загалом і погляди політиків зокрема. Насправді популярні знання формуються головним чином мас-медіями та масовою культурою, з досить обмеженим і здебільшого непрямим проникненням наукових знань у царину узвичаєного і непроблематизованого. Україна слугує чудовою ілюстрацією того, як імідж країни за її межами визначається передусім невіглаством, медійними кліше, ментальними спрощеннями та вправними маніпуляціями московського агітрпропу.

Стрімкий поступ українознавчих студій на Заході після здобуття Україною незалежності не вплинув помітним чином на тамтешні масові уявлення про Україну. Як і раніше, мені доводиться пояснювати навіть освіченим людям, що формула "українські погроми" (на рубежі ХІХ-ХХ століть) така ж облудна й образлива, як і "польські концтабори" стосовно нацистських концтаборів на території Польщі. Десятки наукових досліджень показують, що всі ті "українські" погроми були насправді справою російських чорносотенців-монархістів (котрі, до речі, принагідно розправлялися не лише з євреями, а й з українськими активістами), проте не впливають істотним чином на популярні уявлення про Україну як колиску "генетичного" антисемітизму.

Кілька років тому мене попросили були написати оглядову статтю про Україну під час Другої світової війни для популярної міжнародної енциклопедії. В статті мусив бути окремий підрозділ про українську колаборацію під час війни – тема цілком леґітимна і по-своєму цікава. Але коли я запитав редакторку, чи в статті про Росію теж передбачено подібний підрозділ, її здивуванню не було меж. Вона й гадки не мала про 800 тисяч росіян, які в різний час протягом чотирьох років служили у різних нацистських формаціях, насамперед в армії генерала Власова – куди чисельнішій від усіх українських "колаборантських" загонів разом узятих. Вона була також здивована, що українці, виявляється, не тільки "колаборували" з нацистами, а й служили в цілком добропорядній Совєтській армії – цілих 7 мільйонів за всі роки війни; і що найбільших втрат цивільного населення підчас війни й окупації зазнала не Росія, а Україна та Білорусь; всі ці факти рішуче не пасували до звичної для неї (і більшості західних європейців) москвоцентричної картини світу.

Шанси вчених вплинути своїми дослідженнями на популярні стереотипи і поліпшити не надто привабливий український імідж загалом невеликі. Тим часом, як слушно застерігає Умланд, певні дослідження цілком непогано здатні впливати у протилежний бік – зміцнювати стеротипи й псувати імідж, особливо якщо їхні результати представити поза відповідним контекстом. Така робота потребує значно менших зусиль, бо ж інформація в цьому випадку лягає на добре підготовлений ґрунт, підтверджуючи "загальновідоме" й не створюючи для панівного "здорового глузду" жодного когнітивного дисонансу. Вона зокрема чудово узгоджується із давньою традицією Кремля обзивати "фашистами" всіх своїх ворогів, включно з цілком ліберальним сьогоднішнім українським урядом (угорське антисовєтське повстання 1956 року не так давно теж отримало від чільного путінського пропаґандиста Дмітрія Кісєльова назву "фашистського путчу", інспірованого "західними розвідками").

До нової парадигми


Позитивне ставлення офіційного Києва до ОУН і УПА справді може, як застерігає Умланд, неґативно вплинути на міжнародний імідж України та зашкодити її європейській інтеґрації. Інша річ, що сама ця інтеґрація є досить примарною. Адже жодних реальних, хоч би яких віддалених перспектив на членство в ЄС чи НАТО Україна не має. І залежать ці перспективи від значно серйозніших чинників, ніж пошанування (чи непошанування) Україною своїх учасників національно-визвольної боротьби 1930-1940-х років. Зрештою, голландські націоналісти, які торік заблокували на референдумі угоду про асоціацію з Україною, зробили це аж ніяк не з любові до ліберальних цінностей та їхньої гаданої відсутності в Україні.

На думку Умланда, нерозважлива політика пам'яті, здійснювана українським урядом, дає додаткові арґументи промосковським силам у західних столицях, які добиваються зменшення підтримки для України і знесення антикремлівських санкцій – на догоду захланним західним бізнесменам та корумпованим політикам. Мимоволі він визнає цю арґументацію як леґітимну, хоча насправді сама постановка питання, саме пов'язування воєдино двох цілком різних проблем є вкрай небезпечною маніпуляцією. Адже міжнародні санкції, як ми знаємо, накладені на Росію за брутальне порушення міжнародного права, агресію проти суверенної держави та анексію її території. Вони не мають нічого спільного зі внутрішніми проблемами України – чи то з корупцією, чи з політикою пам'яті, чи з одностатевими шлюбами. Приймати арґументи такого роду – це все одно що оцінювати ґвалтівника не за його вчинком, а за характером його жертви – гарна вона чи бридка, молода чи стара, чеснотлива чи не вельми.

Все це не означає, звісно, що офіційна політика пам'яті в Україні не заслуговує критики, що ОУН і УПА мають бути трактовані лише апологетично, і що всі темні сторінки нашої історії мають бути замовчані чи, ще гірше, виправдані. Навпаки, чесний порахунок з минулим, визнання його непривабливих або й зовсім ганебних сторінок ще чекає на нашу інтеліґенцію та все суспільство. Але ми не можемо цього зробити в рамках російської чи будь-якої іншої накинутої ззовні парадигми. Порахунок з минулим, зокрема зі справді неоднозначною спадщиною ОУН і УПА, можливий лише коли ми відкинемо давню, ще з совєтських часів, безоглядну стигматизацію їх як бандитів, зрадників і злочинців.

Фактично ми маємо по них дві різні спадщини, одна з яких має бути беззастережно відкинута і засуджена, друга – прийнята, поцінована і продовжена. Це надзвичайно важке завдання, зважаючи на складність тексту і плинність контексту. А проте іншого шляху – немає.

Доповнена й перероблена версія статті, опублікованої на порталі "Raam op Rusland" під назвою "Ukraine's turbulent past between hagiography and demonization" (02.12.2016)

Микола РЯБЧУК, "Збруч"


Сообщить об ошибке - Выделите орфографическую ошибку мышью и нажмите Ctrl+Enter

Понравился материал? Смело делись
им в соцсетях через эти кнопки

Другие новости по теме



Правила комментирования »  


Новости