MENU

Росія зазнає поразки у війні за майбутнє проти України

5623 0

Після розпаду Русі українська ідентичність поволі формувалася у взаємодії і суперництві з польською – у Великому князівстві Литовському, згодом – у Речі Посполитій, а ще пізніше – з російською – у Московському царстві та Російській Імперії. Звісно, ще була імперія Габсбургів, де також існувала та розвивалася українська традиція і культура. На відміну від Росії, в Австро-Угорщині спроби асиміляції українців не набули тотального характеру. Відтак українські спільноти Галичини, Буковини і значною мірою Закарпаття із розвитком у ХІХ сторіччі виробничого капіталізму та прогресом суспільних відносин отримали кращі можливості для культурного розвитку, ніж українці на теренах Російської імперії.

Надто важливим є той факт, що в Західній Україні українська культура того часу стала, зокрема, міською. Від 1873 року українська мова, на рівні із польською набула офіційного статусу у Королівстві Галичини та Лодимерії. Там розвивалася українська преса (перше число українськомовної газети "Зоря Галицька" вийшло друком ще 15 травня 1848 року) та видавалися українські книжки, українською мовою ставилися театральні вистави. Не в останню чергу стимулом для цих процесів була міжетнічна конкуренція з поляками.

У Російській імперії "українські справи" йшли у протилежному напрямку. 1863 року видано таємний Валуєвський циркуляр, яким Київському, Московському і Петербурзькому цензурним комітетам доручалося цілковито зупинити видання "малоросійськім язиком" навчальних посібників та релігійних текстів, включно і книжок для початкового читання. У 1876 році імператор Олександр ІІ підписує Емський указ, який забороняв:

• ввозити на територію Російської імперії з-за кордону книги, написані українською мовою без спеціального дозволу;

• видавати українською оригінальні твори і робити переклади з іноземних мов, тексти для нот (!);

• друкувати будь-які книги українською мовою;

• ставити українські театральні вистави;

• влаштовувати концерти з українськими піснями;

• викладати українською мовою в початкових школах.

Таких заходів російський царат ніколи не вживав щодо мов інших народів, яких поневолила Росія. Чим саме українці "заслужили" на це? Відповідь легко віднайдеться, якщо ознайомитися з етнічно-демографічною ситуацією часів присмерку Російської імперії. Перепис 1897 року зафіксував, що за мовною ознакою вважали себе українцями 18% всього населення імперії, а великоросами – 44%. Таким чином, українці представляли другу за чисельністю етнічну групу, яка до того ж компактно проживала на плодючих землях із розвиненою виробничою і транспортною інфраструктурою, створюючи левову частку ВВП Імперії. Промислова революція кінця ХІХ – початку ХХ сторіччя поставила вимогу збільшити число освічених людей, серед яких було чимало українців. Ця обставина стимулювала зростання національної свідомості, що спиралася на історичну пам'ять про стародавню Русь, Королівство Галицько-Волинське, Січ та Гетьманщину. Жодний із народів Імперії не мав такої потужної державницької традиції. До того ж посилювалися культурні зв'язки з українцями Галичини. Всі ці обставини спричинили потужні автономістські настрої, надто в молодих освічених українців, які швидко усвідомлювали необхідність утворення Української держави.

Читайте також: Як іще одна надія ідеологів "руского міра" пішла на марне

Перша світова війна стала на заваді розвитку цих процесів, але революція у Росії дала Україні перший історичний шанс на об'єднання майже всіх своїх етнічних земель (із Кубанню включно) в єдиній державі.

Комуністи, які захопили владу в Росії в жовтні 1917 року, добре усвідомлювали небезпеку для своїх тоталітарних неоімперських планів через самий лише факт існування незалежної України. Ленін мусив визнати самостійність Польщі, Фінляндії і балтійських країн, але втрата України прирікала більшовицьку Росію на животіння та подальший розпад імперського простору. Тому більшовики робили все можливе для внутрішньої дестабілізації Української Народної Республіки та її міжнародної дискредитації, зокрема в ході "Брест-Литовського процесу", де Україну було представлено повноважною делегацією від Центральної Ради. Результатом переговорів, поміж іншим, мали стати і кордони суверенної України за підсумками Першої світової війни. У грудні 1917 року більшовики інспірували скликання в Харкові, який перед тим захопили їхні війська, скликання "Першого Всеукраїнського з'їзду рад".

Голова російської делегації у Бресті-Литовському Лев Троцький у лютому 1918 року заявив, що Україну на переговорах тепер представляють не посланці УНР, а "українська секція" російської делегації, яких призначено "Центральним Виконавчим Комітетом Рад України" в Харкові. Однак інші учасники переговорів – Австрія, Болгарія, Німеччина та Туреччина відмовилися визнавати повноваження більшовицьких делегатів. УНР таки стала стороною підписання мирної угоди у Бресті.

Однак після її укладення Росія продовжувала війну з Україною, щоб насаджувати свою (радянську) владу на всій її території, яка раніше входила до складу Російської імперії. Радянське поневолення України здійснювалося методами червоного терору – масовими стратами, взяттям заручників, примусовими роботами, мародерством тощо. Загалом радянську владу на цій частині українських земель було встановлено до літа 1919 року, хоча відчайдушний збройний опір більшовикам тривав до 1922 року. Найвідомішим його прикладом є Холодноярська республіка. Кількість людських втрат українців у ході червоного терору не піддається обчисленню, проте зрозуміло, що порядок цієї цифри є шестизначним.

На щастя, Галичина, Буковина, Волинь і Закарпаття, а також частина Західної Бессарабії увійшли до складу Радянської України лише за "пактом Молотова-Рібентропа" у 1939-1940 рр., коли Сталін із Гітлером домовилися про черговий поділ Європи поміж двома людиноненависницькими режимами.

У Радянському Союзі, так само як у Російській імперії, українці, становили другу за чисельністю етнічну групу. Українська ідентичність була єдиною, яка складала конкуренцію російській протягом усіх 69 років існування СРСР. Власне його створення 1922 року було б цілковито неможливим без частини території України. Попри жорстоке і тотальне насаджування більшовицької ідеології, вже і 1920-х роках у радянській Україні стрімко починає розвиватися власна ідентичність. Це відбувалося завдяки літературі, публіцистиці, театру та науці. Так само розвивалася й народна традиція, передусім завдяки українському селянству. Суб'єктність УРСР у складі Радянського Союзу набирає такої потужності, що, коли у ЦК ВКП (б) засумнівалися в доцільності будівництва майбутнього Дніпрогесу саме на Дніпрі, а не на Волзі, то керівництво Компартії України навіть дозволило собі 1925 року погрожувати Москві виходом зі складу СРСР. Українські вчені-економісти в той час доводили доцільність розвитку народного господарства України насамперед як складника світової економіки, а не радянської.

Усвідомлюючи загрозу для тоталітарно-унітарної моделі правління через наростання автономістських настроїв, Сталін розпочинає нищення української ідентичності шляхом як найжорстокіших репресій проти української інтелігенції. У нашій пам'яті ті події закарбовано під єдиною назвою Розстріляне відродження. Їхній початок у травні 1933 році збігається з апогеєм Голодомору.

Більшовики з особливою ненависті ставилися до укладу життя та національних традицій українського селянства. До кінця двадцятих років уже стала очевидною вроджена неспроможність соціалістичної моделі господарювання конкурувати із капіталістичною. Задля того, аби не відстати від Заходу в економічних перегонах, більшовикам знадобилася рабська сила у колгоспах та на індустріальних і транспортних будівництвах СРСР. Її забезпечували шляхом закріпачення селянства, створення так званих "трудових армій" та трудових концтаборів. Колективізацію та індустріалізацію здебільшого було проведено за рахунок України. Розглядалися плани цілковитого виселення українців до Сибіру та Далекого Сходу. Лише Друга світова війна завадила цим задумам.

По її закінченні Україна "приросла" своїми етнічними землями, а в послабленого війною сталінського режиму не було змоги знищити Україну в силу політичних обставин у повоєнному світі. Більше того, радянська Україна виступила стороною Ялтинської угоди 1945 року та засновником Організації Об'єднаних Націй.

Відбудова народного господарства по війні знову потребувала збільшення числа освічених людей. Інфраструктурні та демографічні можливості України, її кліматичні та географічні особливості чергового разу перетворили її на найважливішу територію імперії. Конкуренція російської та української ідентичностей вийшла на новий рівень – з'явився кінематограф, розвивалося радіомовлення, згодом з'явилося телебачення. Попри цілеспрямовані намагання Москви максимально обмежити вживання української мови, української історичної та етнографічної тематики навіть на території власне України, тут розвинулися кінематографічна школа, журналістика, публіцистика, театр. Новий поштовх для розвитку отримала українська проза і поезія. Українська культура дедалі потужніше прагнули вийти з тісних меж радянських ідеологем, виник український правозахисний рух.

Читайте також: Цієї весни минає 830 років зі дня першої згадки України

На це влада відповідала новими хвилями кримінальних переслідувань українців. Почалося здійснення добре продуманої і послідовної асиміляції радянських народів – передовсім українців.

На свою першість у цьому інфернальному списку ми заслужили через цілий ряд обставин – історичних, етнорелігійних, мовних, економічних і міжнародних. Українці з часів Московського царства були найпридатнішим матеріалом для імперського державного будівництва. Ставлячи собі за завдання переплавити народи СРСР у "єдину історичну спільноту – радянський народ", КПРС потребувала українців так само, як колись цар Олексій Михайлович і патріарх Никон у середині ХVІІ ст. потребували книжників із Києва для здійснення церковної реформи без якої тодішня РПЦ залишалася не достеменно православно-канонічною. Без знищення національної самосвідомості українців годі було й думати використати нас задля підсилення російської ідентичності та з метою асиміляції інших народів, чого домагалася Російська Імперія. Згадаймо бодай такі постаті на російській службі як: Стефан Яворський, Феофан Прокопович, родина Розумовських, Олександр Безбородько, Микола Гоголь...

У царському й комуністичному державному апараті та армії, в російській церкві українці відігравали роль основної "тяглової сили". Те саме можна сказати про радянську науку, освоєння північно-східних територій, гонку озброєнь, або участь у війнах на зразок Афганської.

Водночас усілякі ознаки того, що українська культура може народити взірці, гідні світового пошанування, викликали в Москві шалене бажання не допустити цього. Недарма КДБ поблажливо ставилося до дисидентської фронди російськомовних письменників і поетів, але гноїло в концтаборах українських. Досить, наприклад, лише порівняти долі Євгена Євтушенка і Василя Стуса.

Прихильною і щедрою на матеріальні вигоди радянська влада була лише до тих українських митців, хто оспівував "керівну і спрямовуючу роль" комуністів та їхніх самодержавних вождів. У такий спосіб тодішній режим намагався використати їх для поступового перетравлення української культури, зведення її на маргінес меншовартості, до рівня "милої етнографії".

Не вдалося. СРСР, під вагою власної громіздкої та неоковирної конструкції, завалився раніше, ніж вдалося позбавити його народи національної самосвідомості. Росіяни залишилися без власної імперської національної ідеї.

Маніакальний задум відновлення "великої Держави Російської" сьогодні так само не може бути реалізованим без України і українців – без поглинання і знищення України і українців. Утім цей намір не може бути реалізованим в принципі, бо, на відміну від царської Росії та СРСР, у новітньої імперії цілком відсутня бодай фантомна цивілізаційна мета. Вона не спроможна стати альтернативним центром цивілізаційного тяжіння навіть для найменш розвинених народів.

Розв'язавши в Україні нову криваву війну, росіяни викрили себе як люті і споконвічні вороги всього українського, консолідувавши тим сучасне покоління наших громадян проти всього, що пов'язане з Росією. Сам факт збройного нападу на Україну зафіксував для Росії її історичну, ментальну поразку у споконвічному протистоянні з Україною. На зміну сутінками російського імперіалізму на Росію суне глуха ніч небуття.

Костянтин МАТВІЄНКО


Сообщить об ошибке - Выделите орфографическую ошибку мышью и нажмите Ctrl+Enter

Понравился материал? Смело делись
им в соцсетях через эти кнопки

Другие новости по теме



Правила комментирования »  


Новости