Любов деяких до шкільної форми має глибоке коріння. Насправді це коріння не має відношення ні до самої форми, ні до школи. Річ в іншому. Розповім для розуміння одну історію. Про свого діда. 

Отже 1941 рік. Оборона Києва. Дід був в числі тих, кого кинули на німецькі танки з однією гвинтівкою на трьох. Результатом такої «оборони» стала шалена кількість радянських полонених. Німці такого не очікували. Тисячі і тисячі полонених. А у них охоронців з три десятки. Німці розмістили полонених в полі біля старого залізничного мосту. Тепер уявіть тисячі і тисячі полонених і пару десятків охоронців. Але! Перед полоненими виступив німецький офіцер і строго наказав нікуди не тікати.

Читайте також: "Не поспішайте зубрити" або Для чого в школі вчать вірші напам'ять

І ось три дні (!) радянські полонені нікуди не тікали бо так наказав начальник. Не тікали не тому, що була охорона, а тому, що був такий наказ. Дід мій ще першої ночі наплював на всі накази, знайшов човен, переплив Дніпро і тільки його і бачила. А от німці через три дні підтягнули охорону і розстріляли практично всіх хто там був.

До чого я це розповідаю? До того, що оце прагнення виконувати накази - це вже майже генетичне у деяких. Навіть якщо накази безглузді. Найтрагічніше, що коли дід намагався переконати друзів, що потрібно тікати - йому казали: «Так не можна! Ти ідіот!».

Читайте також: Чому "буксують" освітні реформи в Україні

Насправді вся історія з шкільною формою - наслідок отого генетичного рабства. Бути як всі, не висовуватись, підкорятись наказам. Це надзвичайно сумно. Бо не в формі справа. В рабському мисленні...