Добре, коли зовнішньополітична мета держави чітко проартикульована не лише у виступах окремих пол – ітиків, але й зафіксована у відповідному законодавстві, як сталось у випадку з рішенням Верховної Ради про членство в НАТО як кінцеву мету поглибленої співпраці з Альянсом.

Погано, коли залишаються сумніви щодо того, наскільки незворотним є процес євроатлантичної інтеграції з огляду на інституційну спроможність наближатися до стандартів НАТО. Адже незворотність інтеграції до НАТО полягає не в прийнятому законодавстві. Тим паче в нашій країні, де євроатлантичне законодавство перекроювалои безліч разів, хоч і зі схожих причин.

Читайте також: Парламент проголосив вступ до НАТО пріоритетом зовнішньої політики України

Очевидно, що й цього разу депутати, які голосували за натівський законопроект, мали різну мотивацію. Хтось хотів продемонтрувати, що попри істерику в Москві і традиційне занепокоєння в Берліні та Парижі, ми дозріли до того, щоб гучно заявити: "А нам своє робить". Хтось піддався політичній кон'юнктурі. Хтось прагматично і місцями цинічно орієнтований на те, щоб отримати серйозний аргумент торгу в діалозі з сильними (і не дуже) світу цього, якщо переговори навколо Криму й Донбасу плавно переростуть в обговорення місця України в європейському безпековому просторі. А хтось дійсно щиро вірить, що безпека України може бути гарантована лише у форматі колективної безпеки під проводом НАТО (хоча після непідтвердження Трампом в останню хвилину гарантій безпеки за 5 статтею і де-факто руйнування ключового "мушкетерського" правила Альянсу "всі за одного, один за всіх", натівські гарантії безпеки опинилися під питанням навіть із боку деяких членів Альянсу).

Основне навантаження з наповнення конкретним змістом прийнятого законодавства в парламенті й, наскільки розумію, в уряді покладають на офіс віце-прем'єра з євроатлантичної інтеграції, котрим сьогодні є Іванна Климпуш-Цинцадзе. У принципі, цілком логічно. Але чи достатньо надано цьому офісові повноважень і ресурсів, щоб зрушити з місця інертну урядову брилу? Тим паче, якщо у профільних відомствах досі не бракує осіб на критично важливих позиціях, які досить скептично ставляться до потреби акцентувати увагу на інтеграції України до НАТО чи навіть вважають, що на якийсь час нейтралітет міг би бути рішенням для України, при цьому визнаючи Росію агресором. Є також у деяких керівних кабінетах держави й особи, які вважають цивільного міністра оборони безглуздою витівко., незважаючи на зобов'язання, прописані разом з НАТО в Стратегічному оборонному бюлетені. Про відсутність уже не місяцями, а роками посла України в НАТО експерти втомилися говорити. Колишній посол Долгов встиг і в заступниках міністра оборони побувати, і вже послом у Грузію поїхати, а його наступник до Брюсселю так і не відбув.

Читайте також: Рішення Верховної Ради наближає нас до НАТО – дипломат

Звісно, хтось може сказати, що в союзниках у головних урядових і парламентських промоутерів руху України до НАТО буде саме НАТО. Однак одна справа бути союзником у підготовці стратегічних безпекових документів, інша – в тому, що стосується членства України в НАТО, про яке в країнах Альянсу згідні говорити максимум у формі "двері відчинені". Навіть Бухарестське рішення, що Україна буде членом НАТО, як продемонстрував Варшавський самміт, є проблема підтвердити. Фактом є і те, що навіть близькі партнери України в НАТО – а не за традицією Німеччина чи Франція – сьогодні значно обережніше ставляться до прагнень України бути членом Альянсу, боячись бути вплутаними в конфлікт з Росією. На українському рівні драйв країн-членів часто зводиться до ентузіазму контактного посольства НАТО – посольства Литви. Та й у самому НАТО після відходу зі свого посту Александра Вершбоу явно бракує людей, для яких українське досьє було б одним з пріоритетних. Принципово різне бачення на членство України в НАТО залишається головним каменем спотикання у відносинах з нашим ключовим на сьогодні європейським союзником – Німеччиною. Циркулює інформація, що прийнятий законопроект не обговорювався з НАТО, і наших союзників це явно не потішило.

Це ще років п'ять тому правильне формулювання в законі було б актом особливої політичної відваги. Сьогодні вже потрібна не відвага, а відповідальність. Зокрема й за реалізацію прийнятого на офіційному рівні курсу нв членство в НАТО. І тут і виникає питання: хто з боку України (про НАТО взагалі мовчу) готовий взяти на себе персональну відповідальність за результат інтеграції України до НАТО?