20 липня рада Національного банку України, взявши до уваги пропозиції правління НБУ, дала старт розробленню нових Основних засад грошово-кредитної політики на 2018 рік і середньострокову перспективу, пише у своєму блозі на "Новому часі" колишній міністр економіки України Богдан Данилишин. Як будуть розвиватися грошово-кредитні відносини в цей період – рада НБУ дасть відповідь 7 вересня. Зараз важливо почати громадський діалог із цих питань і почути різні думки про стратегію й тактичні кроки. Важливе місце в системі грошово-кредитної політики займає питання незалежності Національного банку.

Щодо правового статусу НБУ Конституція України відсилає до закону "Про національний банк України". У цьому законі, щоб не відносити Нацбанк ні до однієї з гілок влади і не підпорядковувати його іншим вищим органам державної влади, для НБУ визначено особливий статус – відповідно до ст. 2 Закону України "Про Національний банк України" НБУ є органом держуправління зі спеціальним статусом. Власне кажучи, цією нормою закладена основа незалежності НБУ від інших органів державної влади.

Якщо не заглиблюватися в зовсім давню історію, то увагу до проблеми незалежності центробанків було привернуто в 1951 році, коли ФРС США спробувала чинити опір диктату Держказначейства і відмовилася фінансувати дефіцит держбюджету (потрібно пам'ятати, що тоді ще не був скасований "золотий стандарт"). У підсумку 1951 року було підписано угоду, відповідно до якої Федрезерв і Держказначейство домовилися відновити незалежність ФРС від федерального уряду. Саме з тих пір у світі почала формуватися теза про незалежність центральних банків.

Теоретична основа незалежності центральних банків базується на проблемі тимчасової неузгодженості кредитно-грошової політики. Незалежність необхідна для протидії віддання урядами переваги експансіоністській політиці в тих випадках, коли вона може призвести до короткострокового економічного зростання напередодні виборів, але створює інфляційні ризики в довгостроковій перспективі.

Незалежність центрального банку тієї чи іншої країни зазвичай може бути або законодавчо встановленою, або такою, що історично склалася. Вона дозволяє ЦБ бути вільним від втручання політичної кон'юнктури. Як правило, головним аргументом на користь необхідності забезпечити незалежність центробанку є надання йому можливості протистояти бажанням уряду або покривати дефіцит держбюджету за рахунок емісії, або сприяти економічному зростанню за допомогою розгону інфляції (втім, часом уряди мають наміри домагатися і того, й іншого одночасно).

На увагу заслуговують випадки тиску на центробанк з боку керівників держав, що здійснювалися для досягнення бажаного ними результату на майбутніх виборах. Як найбільш яскравий приклад наведу ситуацію, коли президент США Р. Ніксон чинив на початку 1970-х років тиск на главу ФРС А. Бернса, намагаючись схилити його до проведення стимулюючої монетарної політики, яка сприяла б економічному зростанню в Штатах, результатом чого мало стати переобрання Ніксона на новий термін. Втім, аналогічно в 1960-х роках президент США Джонсон намагався впливати на главу Федрезерву Мартіна.

Читайте також: Що тепер буде зі "Приватбанком"

На противагу цим двом випадкам можна навести приклад німецького Бундесбанку, який у другій половині XX століття зміг забезпечити стабільно низьку інфляцію, при цьому ряд економістів стверджує, що Бундесбанку вдалося цього досягти завдяки правовій незалежності, яка була надана йому законодавчо. Втім, інші фахівці, наприклад, Хол із Гарвардського університету, стверджують, що успішне стримування інфляції в Німеччині було результатом грамотно організованого на державному рівні процесу переговорів про заробітну плату.

Як би там не було, я не повною мірою згоден із тими, хто скаже, що зв'язок між рівнем інфляції та ступенем незалежності центрального банку є причиново-наслідковим. Більш того, коли ми говоримо про незалежність центрального банку, необхідне глибоке розуміння проблеми. Є кілька різновидів незалежності ЦБ, на які професори Массачусетського технологічного інституту Фішер і Дібелла вказали в своїй доповіді "Якою має бути незалежність Центрального банку", зробленій на конференції Федерального резервного банку Бостона.

Перша – незалежність цілей грошово-кредитної політики. Йдеться про самостійне розроблення ЦБ своїх завдань. Тут мається на увазі, що якщо законодавчо кінцева мета грошово-кредитної політики чітко не обумовлена або група цілей не проранжована, то центробанк повинен мати право самостійно встановлювати значення для цільових показників своєї діяльності.

Друга – операційна незалежність. Вона має на увазі, що центробанк сам підбирає проміжні й операційні цілі, які будуть використовуватися для досягнення кінцевої мети грошово-кредитної політики (наділення цими двома видами незалежності якраз і спрямовано на те, щоб ЦБ мав можливість протистояти уряду в тому випадку, якщо він має схильність до проінфляційної політики).

Третя – інструментальна незалежність. Це свобода вибору і застосування інструментів грошово-кредитної політики, але за умови, що цільовий показник інфляції встановлюється урядом або центробанком спільно з урядом (зокрема й на інструментальній незалежності ЦБ базується режим таргетування інфляції). Наявність інструментальної незалежності позначає своєрідну угоду між урядом і ЦБ про делегування Центробанку повноважень щодо прийняття перспективних і поточних рішень в сфері грошово-кредитної політики.

Якщо в цьому аспекті говорити про Національний банк України, то, на мою думки, названими вище різновидами незалежності він володіє достатньою мірою. І, за великим рахунком, останнім часом використовує їх ефективно, про що свідчать успіхи в приборканні інфляції і курсова стабільність.

Цікавий погляд на питання незалежності ЦБ італійського економіста Гріллі (колишній міністр економіки і фінансів Італії). Він запропонував розділити незалежність Центрального банку на політичну і економічну. Політична незалежність визначається ступенем невтручання уряду в питання призначення керівництва ЦБ. Економічна незалежність визначається тими умовами, на яких Центральний банк кредитує уряд і залученістю ЦБ до нагляду за банками.

Читайте також: Чому Нацбанкові вже час поголити наших князів. ФОТО

Думаю, що і з огляду на ці критерії навряд чи можна говорити про відсутність незалежності Нацбанку. Порядок призначення керівника НБУ такий, що передбачає участь в ньому представників різних гілок влади, а це знижує ступінь політичного впливу на керівництво Нацбанку, при цьому НБУ підзвітний главі держави та Верховній Раді в межах їх конституційних повноважень. Якщо говорити про економічну незалежність, то, як свідчить історія, найбільш поширений із можливих видів втручання уряду в діяльність НБУ – це бажання уряду фінансувати дефіцит держбюджету, а також отримувати від Нацбанку кредити або примушувати його купувати державні боргові зобов'язання на первинному ринку. Навряд чи я погрішу проти істини, якщо скажу, що Кабмін в останні 1-1,5 року не зловживає подібним. Та й потреби в цьому немає – наприклад, за сім місяців поточного року фактична дохідна частина держбюджету України на 10,3% перевищує бюджетний розпис на цей період Ну а функція нагляду за банками традиційно покладено на НБУ.

Як бачимо, ситуація з незалежністю Нацбанку, якщо виходити з визнаних міжнародним науковим співтовариством критеріїв, йде дуже непогано. Однак, ми повинні застосовувати комплексний підхід до всього, що відбувається в економіці України. З одного боку, потрібно розуміти, що незалежність НБУ не може замінити розумну економічну політику або бюджетну дисципліну. З іншого – незалежність Нацбанку не повинна трансформуватися в якусь єдино важливу самоціль. Дуже багато чого має залежати від поточного стану економіки і тих цілей, які ми перед собою ставимо.

Думаю, поряд із забезпеченням незалежності Нацбанку, настільки ж важливо сформувати таку систему взаємодії Нацбанку і Кабміну, яка буде передбачати узгоджену політику між ними. При цьому успіхом політики НБУ в широкому сенсі можна вважати ситуацію, при якій кредитно-грошова політика адекватна наявним умовам і поставленим економічним цілям.

До речі, в згаданій вище доповіді Фішера і Дібелла висловлено заснований на емпіричних даних аргументований сумнів у тому, що Центральні банки, які мають цільову незалежність, досягають кращих результатів в боротьбі з інфляцією, ніж ЦБ тих країн, де цілі кредитно-грошової політики Центробанк погоджує з урядом. На думку Фішера і Дібелла, мало що вказує на бажаність абсолютної незалежності Центробанку і на те, що він повинен займатися лише питаннями інфляції, ігноруючи проблему динаміки ВВП.

Фрідман у роботі "Лист про грошово-кредитну політику" стверджував: "Єдиним виправданням незалежності центрального банку є його право вживати розумні заходи в довгостроковій перспективі, навіть якщо вони непопулярні в короткостроковому періоді". Радше за все, основоположник монетаризму під розумними заходами мав на увазі стримування інфляції. Але, як я не раз говорив, економіка настільки складна, що ми не можемо дозволити собі працювати лише в рамках однієї доктрини. Особливо на етапі посткризового відновлення економіки України. Тому, вважаю, що для нас розумними і продуктивними повинні бути ті заходи, які в середньостроковій перспективі призведуть до стійкого зростання економіки на основі її інноваційної модернізації.

У період, коли економіки країн світу відновлювалися після кризи 2008 року, кордони між грошово-кредитною і фіскальною політиками ставали менш рельєфними. І це зовсім не свідчило про втрату незалежності центробанків. Швидше мова йде про трансформацію концепції незалежності ЦБ під впливом зовнішньої ситуації, цілей і потреб національних економік. Як в період кризи, так і в період виходу з нього, і це доведено практикою, узгодженість дій між центробанком і урядом в розвинених країнах стає вищою і продуктивнішою. Безумовно, ми зобов'язані враховувати цей факт.