Цього спекотного дня я, як генеральний директор Львівської національної галереї мистецтв ім. Б. Г. Возницького, вирішив усе ж відважитися на дуже контраверсійний текст. Однак обставини змушують. Це я про обставини функціонування наших закладів культури і якоїсь дійсно скорботної байдужості, яка вже стала нашою суттю. Тому попри всю гротескність, цей текст показує якусь неймовірну глибину падіння всього нашого суспільства.

Отож, розпочну з дійсно анекдотичного. У склад Львівської національної галереї мистецтв ім. Б. Г. Возницького входить Музей сакральної барокової скульптури – в народі Музей Пінзеля. Пояснювати, що твори Івана Георгія Пінзеля чи Йогана Георга Пінзеля є абсолютною перлиною не лише мистецької колекції Галереї, але й України, здається, не потрібно. Після тріумфальних виставок у Парижі та Відні це вже аксіома.

Однак не для всіх...

І тут розпочинається сучасна гоголіана – сюрреалізм чи маразм нашого часу.

Після виставки в Парижі власне музей роками пустував. Я вирішив вдихнути в нього життя. Слава Богу, Львівська міська рада саме тоді розпочала його активну реставрацію. Вже тепер він має геть інакший вигляд, аніж рік тому. І все було б добре, якби не один хоч і анекдотичний, проте, як на мене, просто метафізичний парадокс, нерозв'язний гордіїв вузол. Саме з огляду на цей вузол, впавши у відчай, я і виставляю цей блог – апелюю до найвищих влад в Україні.

Музей розміщений у колишньому монастирі кларисок. Звісно, це приміщення не було адаптоване до функціонування в умовах цивілізації ХХІ сторіччя. Не було, вибачте, найнеобхіднішого – води та туалету. Бо було б дуже мило, якби хоч раз на день можна було помити руки... Культура, все ж... І так було роками, бо ж культура... І все б нічого, якби йшлося про відвідувачів – з ними в таких випадках традиційно вчиняють строго – по-совєтськи.

Але мова не про них, а про чотирьох сторожів, які мають берегти безцінні скульптури майстра Пінзеля – все того ж Йогана Георга... Всіми мислимими і немислимими інструкціями їм строго-настрого заборонено полишати пост, власне, приміщення перед експозицією. Отож, цілий день та ніч бідні сторожі сидять замкнуті в чотирьох стінах. А туалету катма. Отож сидять, скрутивши ніжки. Роки. Кільканадцять років.

Читайте також: На... промзону. Як виселяють історію українських літератури й мистецтва

Як же ж вони виходять з цієї метафізичної ситуації – поставив собі метафізичне запитанням я. А дуже просто – пояснили бувальці Галереї – "в баночку з-під кока-коли"...

Вишенькою на тортик для мене було дізнатися, що "в баночку з-під кока-коли" довгими зимовими ночами кільканадцять років "ходить" законний чоловік колишньої генеральної директорки Львівської національної галереї мистецтв ім. Б. Г. Возницького Лариси Разінкової – Вадим Разінков. Впродовж років він сумлінно працює сторожем цього музею. Отож, на незнання не спишеш. Цікаве ще одне – Лариса Разінкова з маніакальною послідовністю відмовлялася обладнувати туалет для свого ж чоловіка. Отака шекспірівська драма... Чи фарс... По-галерейному...

Ну добре – буває різне, тому я з усією наївністю та ентузіазмом постановив таки якось розрубати цей гордіїв вузол, цю епічну драму Львівської національної галереї мистецтв.

І тут вже починаються пекельні муки не моїх багатостраждальних сторожів, а мої.

Важко обладнати такий делікатний заклад в пристосованому під музей храмі. Тому інженери запропонували якось винести його – облаштувати у ніші в стіні храму, що прилягає до сусіднього поліграфічного ліцею, бо за законодавством стіна наша – там раніше були двері до монастиря кларисок. Йдеться про нішу розміром один на півтора метра. Практично ніщо... Ми ще не розуміли, якими були наївними, гадаючи, що стіна храму належить храмові. Сусідній ліцей, чи то по знезнавки, чи свідомо, кілька років тому прирізав цю нішу собі та ще оформив цю анексію документально. Як Крим... І ніхто б не згадав про ці 1,5 кв. м., якби не епічні страждання моїх сторожів на чолі з паном Разінковим.

Я зв'язуюся з директором ліцею. І розумію, що про вирішення питання не може бути й мови. Ліцей облаштував там шафу для воєнрука. А воєнрук проти! Бо ж питання оборони країни на кону, а не якоїсь культури з Пінзелем разом!

Пробую апелювати вище – виявляється, ліцей входить в Академію друкарства. Теж вогнище культури, думаю я...

Розпочинаю дипломатичні переговори з проректором університету. Розмовляємо раз, два, три, потім три по три... Потім за китайською максимою – до тридцяти трьох разів по три...

Е ні, питання настільки стратегічне для нашої держави, що треба брати вище, думаю я, і розпочинаю серію дипломатичних переговорів з самим ректором. Тур за туром, як у Давосі чи Кемп-Девіді...Не вирішується – воєнрук проти!

Читайте також: "Без официальних бумаг рисовать нельзя!" Музей суворого режиму

Телефоную вище, на рівень міністерський – бо ж про 1,5 кв. м не для Разінкова, а світової слави мистця – самого Йогана Георга Пінзеля – йдеться! Міністерство тисне на ректора, ректор на проректора, той на директора! Але – воєнрук проти...

Тоді йду ва-банк, апелюю до міського голови. У найбільш патріотичній в Україні Львівській міській раді збирається високий консиліум – проректор, директори департаментів, заступник міського голови, я як генеральний директор – бо ж про 1,5 кв. м не для Разінкова, а світової слави мистця – самого Йогана Георга Пінзеля – йдеться!. Всі чесно б'ються в груди, але знову фіаско – воєнрук проти!

І я починаю розуміти, що в мене залишилися дві інстанції – прем'єр-міністр і президент України, бо ж не будемо звертатися до Верховної Ради, щоб вирішити питання про 1,5 кв. м туалету в Музеї Пінзеля через прийняття закону України конституційною більшістю.

І повірте, буду апелювати. Бо про які танки нового покоління, про які радари, про яку оборону країни можемо говорити, коли 1.5 кв.м для туалету сторожам не можемо украяти зі стратегічних запасів країни.

Скажете – анекдот, якась дурня, навіщо він про це пише, може, перегрівся цими спекотними днями – е ні, дорогі друзі, це щось, що сидить у нас самих, не в путіноїдах, не в сепаратистах.

Це краплина не скажу чого, в чому відображається вся наша скорботна байдужість до нас самих і нашого майбутнього.

А також про нашу немічність, яка в ній відображається.

Отож, не торочім про високе, а вирішмо елементарне. Легко патякати про Пінзеля, але майже неможливо вирішити десятиліття нерозв'язне питання "в баночку".

Тим паче, що "в баночку" стало настільки звичним, що нічого особливого в ньому ми не бачимо...

Отак і живемо. Люто живем...