Ніколи не жалівся на погану па­м’ять. Тому згадати події 1 березня 1995-го взагалі нескладно. Ну не так щоб у всіх деталях, але дещо важливе й симптоматичне – без проблем.

Отже, 1995-й, четвертий рік незалежності: ані Конституції, ані нормальної валюти, є гімн, є герб, та й той малий. Але ці державницькі речі десятикласників (а я тоді був саме в тому віці) не так щоб дуже бентежили, і годі цьому дивуватися. 1 березня того року нас приголомшила новина, яка прийшла з Москви: там убили журналіста Влада Лістьєва – того, що започаткував "Поле чудес", перші ток-шоу на російському ТБ. А іншого ми практично не мали: було занудно-пенсіонерське УТ-1, зрідка місцевий телеканал транслював за піратськими схемами дещо з MTV та й усе. Тож загибель телезірки стало темою № 1 – ми навіть учительку історії вмовили поговорити про це замість запланованого уроку. Її ця подія, до речі, бентежила не менше, аніж нас 16-річних.

Читайте також: Позбутися ярма: найжахливіше рабство українців

На перший погляд, цей спогад – привід запишатися, як далеко ми пішли з тих диких 1990-х, що нинішні підлітки такими новинами не переймалися б, ура, #миздобули тощо. Але це часом не наші цілком патріотичні громадяни переймаються гастролями Дельфіна й фотографіями, прости Господи, Лоліти? Це не наші діти дивляться російськомовних відеоблогерів, бо англійську вчити ліньки, а українськомовного контенту в цій царині зовсім небагато? Ні? Мені здалося? А я от пам’ятаю, якими великими цабе ходили тут російські медіаменеджери, а українські колеги, часто геть не дурні й професійно спроможні, зазирали їм у рота. Та, власне, чому в минулому часі: і зараз політемігрант із Росії чи не найбажаніший і найбільш оплачуваний співробітник у більшості українських ЗМІ.

Я далекий від конспірологічної думки, що кожен нинішній чи колишній громадянин РФ – це так чи інак замаскований агент ФСБ. Річ у наших колоніальних сентиментах: у метрополії, хай навіть колишньої, усе має бути кращим, вищим, з імперським знаком якості. Події останніх трьох років, звісно, змусили переоцінити багато речей, однак водночас виникли нові українські забави. Наприклад, арифметика розчарувань: ой, а пан N виявився українофобом і сумний смайлик поруч, а ось пан NN за нас, ой, щоправда, його тільки на кілька місяців вистачило, але все одно ж підтримав хоч трошечки. Або ж ретельний пошук демократичних російських ЗМІ. Ну є в нас прошарок глядачів чи читачів, яким будь-що потрібно залишатись у тамтешньому медіапросторі, нехай у таборі "незгодних", аби в імперському контексті. Бо для них Україна без цього контексту – це так, село без радіва й етнографічно-тубільна культура.

Малоросійські комплекси неабияк підживлюють імперську пиху. Якось років 10 тому на одному грецькому курорті на барі зустрів нетверезого мешканця Ярославля, який дружньо ляснув мене по плечу зі словами: "Все равно вы, хохлы, никуда от нас не денетесь". Я не надто хотів би зустріти його тепер, але можу навіть змоделювати, що щось схоже він сказав би й нині, мовляв, ну це все "хунта" й американці зараз нас стравили, але все одно "никуда от нас не денетесь". Бо хіба спроможний молодший брат на щось серйозне?

Погляньте на всю цю епопею з єфрейтором Агеєвим і його матір’ю – це ж квінтесенція російського сприйняття України. Контрактник прийшов на Донбас захищати мирне населення від української армії, яка його з якогось дива захопила в полон, і ось тепер ще й судити мають. На думку багатьох мешканців РФ, це чисте неподобство: якась фейкова (а в це вони вірили і в 1990-х, і на початку нульових, а нині й поготів) держава розв’язала на догоду американцям якусь там "войнушку", тепер ще й наших солдатиків у полон беруть, які там за порядком доглядають, бо хіба може армія РФ воювати на Донбасі?

Читайте також: Російські злочини: відповідальність не лише на Путінові та РФ, а й на росіянах

За російською міфологією, це точно неможливо: воювати – це "діди" з фашистами. От в Афгані теж свого часу не війна була, а "інтернаціональний обов’язок", і до кінця 1980-х якщо по ТБ й показували бійців 40-ї армії, то в кадрі вони або борошно афганським дітям роздавали, або на суботнику щось ремонтували. Цинкові гроби військкоматівські працівники супроводжували зловісною мовчанкою. Усе те саме й тепер: шляхетне воїнство, нащадки Жукова – Суворова й іще кого там можуть хіба що в Сирії американців й "ІДІЛ" стримувати, а розв’язати брудну бійню на Донбасі – це ж не про них, "допомогти" – то інша річ.

У справжності України сумніваються не тільки ті, хто цілковито увірував у непогрішність доктрини "русского мира", а й ті, хто почав задихатися в сучасній Росії. Вони їдуть працювати сюди на престижні посади з твердою вірою в те, що в тубільців ніколи не вийде так, як у них, що якщо й будувати тут щось, то неодмінно іншу Росію, бо все ж таки "один народ". А середовище для них створюють ті самі українські однодумці, зона комфорту яких досі залишається в імперському контексті.

Дмитро КРАПИВЕНКО, "Тиждень"