MENU

Останні три роки ми живемо саме так, як Чілі жило при Піночеті

2889 0

Сьогодні вітчизняна політологія порадувала мене черговою реанімацією міфа про "військового, успішного полководця, який буде готовий убивати сам і віддавати накази убивати", який приведе державу до перемоги.

Дам дві відповіді. Одна коротенька, англійською мовою, з пісні Final Solution групи Sabaton.

Country in depression
Nation in despair
One man seeking reasons everywhere
Growing hate and anger
The Fuhrer's orders were precise
Who was to be blamed and pay the price!

Якщо хочете дізнатись довгу, приготуйтесь до лонгріда.

Читайте також: Досі триває столітня війна України за свободу

Перш за все, давайте згадаємо, що демократія побудована на уявленні, що народ може зробити помилку. Для цього і введене поняття "каденції" - терміну правління того, чи іншого політика. Тобто, в демократичній системі теоретично кожен косяк політика може бути відкатаний назад, скасований і виправлений його наступником. Це робить демократичну систему достатньо стабільною, щоб існувати впродовж століть - якщо громадяни достатньо освічені, і уміють робити висновки із своїх же минулих виборів.

Диктатура побудована на прямо протилежному уявленні: що вибір народа є одноразовим, і не може бути скасований. Ось ви вручили всю повноту владу диктатору, і все - якщо ви помилились, то не зможете свій вибір переграти, адже саме поняття диктатора виключає змінюваність - ви вручаєте йому владу раз і назавжди, а далі тільки від нього самого залежить, чи він її поверне назад народу. Помилку, таким чином, виправити не можна - тільки заплатити за неї кров'ю, власним добробутом а часто і життям.

В історії не так багато успішних диктаторів, і всі вони на слуху, саме тому виникає ілюзія, що диктатор - це такий добрий цар, пресвітер Іоанн - правитель-священик.

В реальності успішні диктатори - це швидше виключення, ніж правило. Польський диктатор Пілсудський "уславився" етнічними чистками українців. Португальський диктатор Салазар "уславився" корупцією такого обсягу, що посперечатись може хіба що українська. Камбоджійський диктатор Пол Пот знищив третину свого населення, так що аж американці зважились на інтервенцію. Сталін, Хорті, Тан Шве, Мао...

Навіть Аугусто Піночет, на якого несамовито молиться певна частина нашого населення - далеко не така однозначна персона, як видається. О да, він хвацько знищив на стадіонах всяку "лівацьку потолоч". Правда, разом із нею туди попали і демократи, але ж це такі дрібниці - це був прояв визначної жертовності чилійського народу. Гроші на "чиказьких хлопчиків" та реформи він добув, удавшись до рейдерської реприватизації мідяного видобутку (ау! хто там грудьми лягав за недопустимість реприватизації?). А результатом його правління і його реформ стали 45% населення за межею бідності (вдвічі більше, ніж при Альєнде) і ріст на 83% статків чилійської олігархії. Можливо, це невисока плата за збереження незалежності Чилі. Але його за це судили.

Перевірте аналогічні показники України, і будьте певні: останні три роки ви живете саме так, як Чілі жило при Піночеті. Вам хочеться продовження? Підійдіть до дзеркала і чесно спитайте самого себе. А потім подивіться прекрасний фільм Флоріана Галленбергера "Колонія Дігнідад" із моєю улюбленою Еммою Уотсон в головній ролі.

Залишається Лі Кван Ю. Але він, на відміну від інших диктаторів, вітчизняною політологією не вивчається, а використовується як прапор. Скажіть комусь із вітчизняних поборників диктатури, що Лі Кван Ю опирався на народ, а не на військо, і не на фінансову олігархію - в вас запустять тапком в кращому випадку. Бо народ в вітчизняному політтехнологічному дискурсі - це таке бидло, яке тільки легітимізує "призначення" президента нашою олігархічною Зоряною Палатою, а між виборами повинно сумлінно пахати за африканську зарплату і створювати основу для найбільших в Европі статків.

Очевидно, тепер Зоряній Палаті стало задорого легітимізовувати призначення щоп'ять років (або надто небезпечно - високий ризик приходу до влади когось "не того"), і вони вирішили призначити свого кандидата раз і назавжди. Нам же пропонується палити дровами, жити на пайку і чекати благословенного 2100 року, коли Україна своїми землями врятує планету від голоду. Щодо останнього я навіть не жартую - такі "футурологи" у нас теж завелися.

Власне, я абсолютно не проти. Якщо наш народ настільки "возмудел и похужал", що прагне диктатури - то хай іще цього наїситься донесхочу. Адже уже виявились пшиком послідовні мрії про: а) парторга; б) червоного директора; в) мудрого підпаска у вишиванці; г) економічного націоналіста з передмістя; д) геніального дипломата та інвестора. Для повного фаршу необхідний ще й свій диктатор - ну, так щоб точно уже впевнитись.

Читайте також: Якого миру ми прагнемо?

Одна тільки дрібничка не дає мені спокою.

В 2010 році багато високочолих інтелехтуїв виступало-ся проти Тимошенко, бо вона може стати "білим драконом" - страшним тираном, якого не можна буде сковирнути. Ці доводи звучать і зараз.

Але тепер панацеєю від Білого Дракона пропонують вважати Чорного Генерала.

Дивіться, щоб не довелось цього генерала "сковирювати" Небесним Легіоном.

Але вибір за вами. Поки що.

Вячеслав ІЛЬЧЕНКО


Сообщить об ошибке - Выделите орфографическую ошибку мышью и нажмите Ctrl+Enter

Понравился материал? Смело делись
им в соцсетях через эти кнопки

Другие новости по теме



Правила комментирования »  


Новости