То я, той-во, про вищу освіту.

В школі я вважався пречудовим, і дуже дарма. Дарма тому, що вчителі - загалом, чудові люди - схильні були, в силу професії, "витягувати за вуха" трійочників і двійочників. А зі мною возитися не хотіли. І так знали, що, в принципі, я все знаю. З таких предметів, як історія, українська, російська, англійська, бувало, не питали по семестру. От просто не питали і все. На біса гаяти час.

Читайте також: Реформа освіти: вчитись не обов’язково

Справедливість, щоправда, перемогла: медаль у мене була тільки срібна.

А от потім справедливість розкрила обійми, і, як писав Міхаіл Вєллєр, "в кожній руці було по нокауту": за звичкою читати на уроках белетристику я читав її й на парах. Тому мене цілком успішно відрахували з університету. Двічі.

Не те щоб це якось заважало життю: маючи 19 із гаком років журналістської практики, я лише місяць тому уперше побачив запрошення на роботу, де вимагали вчений ступінь. До того якось обходилося без. 

Читайте також: Как бороться с беспощадностью невежественных родителей

Але now and forever найбільше люблю цитувати фразу покійного Рея Бредбері: "Замість університету я закінчив бібліотеку".