Щось іде не так – відчуває кожен із нас. Безвіз і сяке-таке затишшя на фронті не заспокоять, пише для "Тижня" Дмитро Крапивенко

Бо щось не так засадничо. Вороги давно намагаються переконати кожного, що Україна – failed state, не тратьте, куме, сили. Але це брехня. Друзі, ті, що на Заході й із досвідом, теж не надто переконливі у своїх порадах: проведіть реформи – і буде вам щастя. Порада, звісно, слушна, але бракує якогось годящого ґрунту, добрив чи мікроелементів, щоб усі ці реформаторські засіви давали бажаний урожай. Бур’яни реваншу пробиваються то тут, то там і так рясно, що іноді починаєш вірити в зрадофільську мантру про те, що Майдан програв і no future, пора пакувати валізи чи обмотатися тротилом і гахнути десь під урядовою будівлею якомога гучніше – може, тоді почують? Але ж не почують.

Одна з причин того, що реваншистські сили піднімають голову, – надлишок демократії та зловживання правом. Страшний, на перший погляд, діагноз. Його не виголосиш з урядової трибуни, не презентуєш у затишному креативному хабі на заході неурядових грантових організацій. Моветон. Утім, казати правду першими завжди було привілеєм блазнів та юродивих, і лише тоді, коли накопичується її критична маса, про це починають говорити всі без зайвих реверансів. Ну й не забуваймо, що певні недемократичні кроки Київ уже зробив: заблокував спочатку російські телеканали, а згодом і соцмережі, заборонив Комуністичну партію і провів дерадянізацію.

Суто з формального погляду в усіх цих кроках можна знайти різного ступеня обмеження прав і свобод. Якби перейменування населених пунктів винесли на референдум місцевих громад, то Комсомольськ залишився б Комсомольськом, Котовськ – Котовськом, а Кіровоград у кращому разі повернув би імперську назву Єлисаветград. Однак, на щастя, цього не сталося, і центральним органам влади вистачило волі дотиснути це питання та змінити мапу України. Утім, цього виявилося недостатньо: дерадянізація буде неповною без деколонізації – суцільного розриву з колишньою метропо­лією, тобто з Росією. А в цьому сенсі демократичні інструменти не завжди діють.

Під час війни й деколонізації в умовах стерильної зрілої західної демократії держава просто не виживе та втратить свою незалежність. І хоч би як нили постколоніальні еліти про "велику спадщину", "єдиний культурний контекст" чи "хорошу іншу Росію", вірити цьому не можна. Допустити ворога, навіть в овечій шкурі пацифіста й ліберала, до нашого політичного та медійного простору – злочин куди більш масштабний, ніж сісти за стіл переговорів із терористами.

Читайте також: Передчуття реваншу – хто винен і що робити

За прикладами обмеження демократії не треба ходити далеко в історію. Досить згадати США після 11 вересня 2001-го, Ізраїль, що зберігає основні демократичні інститути, але не забуває боротися з тероризмом і проводити його профілактику, або ж країни Балтії, що свідомо відмовилися надавати громадянство мешканцям, які принципово не вивчають державної мови та є потенційним електоратом проросійських партій. Такі заходи наражаються на критику багатьох європейських політиків, переважно представників лівих партій, що, втім, не стає на заваді до повноцінного партнерства й членства в одному військово-політичному альянсі.

Запит на сильну руку формує слабка влада, яка діє недостатньо ефективно, схильна до компромісів із замаскованим ворогом і залежна від думки впливових закордонних партнерів. І те, що зараз Банкова та її вертикаль намагаються демонструвати як авторитарні дії, зовсім не той вектор сили, який потрібен. Перешкоджати опозиції, тиснути на бізнес заради власного зиску, плести інтриги проти вчорашніх союзників – усе це добре вміла й недодиктатура Януковича, яку й скинув Майдан.

Нинішній порядок денний – винищити п’яту колону, яка може виявитися ефективнішим інструментом Кремля, ніж озброєні орди загарбників на Донбасі. "Опозиційний блок", переродження "Партії регіонів" із усією брехливою риторикою про стабільність, мир за будь-яку ціну, мирне співіснування (читай капітуляцію) з Росією, з усіма спонсорами, такими як Вадим Новинський чи Рінат Ахметов, – більше ніж очевидна ціль для органів державної безпеки. Із цією політичною силою потрібно вчинити так само, як і з комуністами, й не лишити жодного місця для маневрів у суді. Так, зло здатне регенеруватися, але подивимося на тих-таки ідейних спадкоємців КПУ: жоден ребрендинг і російські фінансові вливання не здатні повернути цю партію у велику українську політику.

Те саме й із проросійськими медіа в Україні. Той факт, що вони безпосередньо не розпалюють ворожнечу, а доволі завуальовано доносять потрібні змовникові послання, вказує лише на те, що їм важко висунути звинувачення в антидержавній діяльності, однак відкритим залишається питання фінансування холдингів, таких як "Вести", що спроможний видавати велетенські наклади безплатних газет. Є й неприхована ворожа агентура – структури "Украинского выбора" Віктора Медведчука, що нині намагається проводити в регіонах "круглі столи про федералізацію". Зупиняють діяльність таких агентів здебільшого місцеві активісти, а правоохоронці й органи держбезпеки реагують доволі мляво: формально ж ніби жодного криміналу немає.

У вчорашніх регіоналів і їхніх політичних союзників є дуже багато спільного з криміналом. Як свідчить практика, кримінальник завжди знайде тисячу один спосіб, як обдурити закон, і тільки відверто каральні методи можуть зупинити його. Інших засобів протидії просто немає. Головне – не припустити підміни понять: опозиція – це не ті, хто підігрує ворогу в умовах війни, і не ті, хто пов’язаний із ними фінансовою пуповиною.

Читайте також: Маленькі й великі колаборанти: наша територія засмічена ворожою агентурою

Чому добити п’яту колону потрібно просто зараз, можливо, нехтуючи деякими демократичними процедурами? Є певні підстави вважати, що повне припинення вогню на Донбасі не за горами, й розмови про миротворців виникли не на рівному місці. Тож Київ постає перед обов’язком подальшого виконання мінських угод. Отже, в недалекій перспективі вибори на окупованих територіях. Та й чергові парламентські та президентські вибори 2019-го – не таке вже й далеке майбутнє. Якщо "заради примирення" дозволити сепаратистським ватажкам з’єднатися зі п’ятою колоною, то реванш стане неминучим, і жодними круглими столами й панельними дискусіями зупинити його вже буде неможливо. Тому якщо зараз не продемонструвати рішучих і безповоротних дій до проросійських сил, то годі потім сподіватися на їхню лояльність після реставрації режиму.

Навіть якщо не вірити в будь-які державницькі наміри правлячих нині сил й оцінити ситуацію якнайцинічніше, з погляду політтехнолога, то фактичне усунення з політичного простору "Опозиційного блоку", його відгалужень і клонів дає відчутні електоральні дивіденди. Так, залишаться популісти, залишиться конкуренція (і слава Богу), але на один подразник у чинної керівної верхівки стане менше, а у виборців, що завжди обирали владу з кулаками, з’являться нові орієнтири. Має ж бути перед очима й приклад Віктора Ющенка, через недбальство якого регіонали вже якось повернули собі владу. Якщо не діють патріотичні аргументи, то, можливо, спрацюють банальна арифметика й жадібність?

Не треба "шити" якісь вигадані справи про зраду Батьківщини тим, хто голосував за закони 16 січня, на кому тримався режим Януковича, хто вітав сепаратистів у своїх містах, а потім залишився на підконтрольній Києву території на правах легітимних міських голів. Не треба брехати про складну доказову базу й термін давності – усі голосування Верховної Ради у відкритому доступі, більшість сепаратистських мітингів весни 2014-го є на Youtube. Чомусь блогери й активісти факти колаборації з ворогом тих чи інших діячів встановлюють дуже швидко й пере­­конли­во. Чого бракує компетентним органам? Вочевидь, коман­ди згори, де мають ілюзію про те, що з поплічниками ворога можна про щось домовлятися, можна купувати лояльність, вірити в їхнє каяття. Не можна. Бо зрадять. І відчинять двері реваншистам. 

Є ще одна загроза. Не можна в усьому покладатися на громадянське суспільство. Безмежний активізм, який наразі здебільшого має позитивні наслідки, згодом може виродитися в охлократію із судами Лінча. І причина цього може бути тільки одна: слабкість та бездіяльність влади, особливо в питаннях знищення п’ятої колони.