Неодноразово доводилося чути на свою адресу слова "толераст" чи "лібераст". Нормально я до цього ставився, з розумінням.

Нині, коли довелося зіткнутися з ситуацією, коли тебе називають ворогом толерантності та політкоректності, нібито теж усе зрозуміло.

Читайте також: Жорна макроподій: безперервна, неподільна й одночасна історія

Тільки незрозуміло мені досі, хто ж насправді з них має рацію – перші чи другі?

Іноді мені здається, що в перших є все, крім толерантності та політкоректності, а у других, окрім толерантності та політкоректності, немає нічого.

Перші зривають презентації дитячої книжки і блокують проведення маршів рівності, але їхній войовничий запал не поширюється на 99% по-справжньому лихих і підступних воріженьків.

Читайте також: Коли немає слів

Другі з лупою шукають ультраправих на Майдані, а через три роки зі щирим подивом помічають, що цих ультраправих у Бундестаґу – аж 13%. Цілком легальних німецьких ультраправих.

Тому завдання сучасної людини – це, певна річ, серединний шлях поміж цими двома світоглядовими полюсами.

І це по-справжньому непростий шлях.