Пару тижнів тому я зіткнулася з дурною й абсолютно побутовою ситуацією, яка, тим не менш, допомогла мені остаточно зрозуміти дещо важливе. Не в образу цивільним, розповім.

Я була у Києві. Здзвонилась з близьким другом, звісно ж вже 3+ роки як військовим – і тут виявилося, що він теж вдома, і вже навіть примудрився врізатися у щось на мотоциклі. Ну, каже, живий, тільки голова розбита й на ногу наступити не можу… але нє, в травмпункт не поїду. Ця людина неодноразово допомогала мені у далеко не найкращих ситуаціях – і з осколками в нозі та повними крові кедами дотягнула мене до «швидкої» на Майдані, і колись ледь не прибила за мене одного уйобка, і взагалі…

Я оптимістично припустила, що якщо те дурко до ранку не доживе, бо в нього, наприклад, черепно-мозкова - я собі не пробачу, і, у компанії одного чудового бойового офіцера поїхала до побратима щоб відвезти його до лікаря.

Читайте також: Медійний тренд – говорити, що в АТО є злочинці

Ну, дісталися ми туди. Переконали його, що треба як мінімум зробити знімки. Оскільки живе наш герой, м’яко кажучи, у єбєнях, таксі викликали дуже довго. Дочекалися нарешті. І, слово за слово, оскільки дорогою ми говорили про АТО, примудрилися дуже розійтися у поглядах на цю війну з таксистом, який нащось вліз у розмову. Напевно, йому просто не вистачало спілкування. Втім, Донбас - не та тема, на яку я можу завжди говорити спокійно, та й не тільки я… Коротше, зрештою таксист зупинився просто посеред дороги – ну все, мовляв, далі я вас не повезу. Виходьте. Виявився рішучим та принциповим. 

Я не знаю, може, хтось і вийшов би. Може, навіть пацани плюнули б та вийшли – тим більше, що один з них страшенно хотів уникнути зустрічі із лікарем. Але я собі уявила цю вечірню вулицю, побратима, що ледь ходить, спроби з’ясувати що то за вулиця і який тут номер будинку, ще десять дзвінків у таксі, ще десять «на жаль, у вашому районі вільних машин немає», ще годину очікування… Ніби взяла себе в руки. І ніби дуже спокійно, буквально у кількох словах, пояснила таксисту, що нє, мужик, про що б ми тут не теревенили і не сперечалися - кожен з нас буде далі виконувати свою роботу.

Наша робота зараз – воювати, що б особисто ти про це не думав. Твоя – зараз мовчки довезти нас до лікарні. І ти нас довезеш. Бо ми ж, розумієш, вже не зовсім такі, як ти, ми не завжди здатні чітко відчути межу між Донбасом і Києвом, між війною і миром, між сєпарами на танках і сєпарами на авто з шашечками… і я б радила просто повірити мені на слово.

Так. Це спрацювало. Абсолютно безвідрадно. Дядько стулив пельку, відвіз нас до лікарні, ми розрахувалися й побажали одне одному чудового вечора. Хеппі енд.

Хтось скаже, що все неправильно, треба було йому неодмінно *бало набити. Хтось навпаки зазначить, що кожна людина має право на власну думку, якою б вона не була, а ми - і справді загроза для суспільства. Але для мене ця дрібна й неважлива, в принципі, ситуація – зовсім не про те. Вона про усвідомлення того, що у моїй реальності право на власну думку – таку, щоб вона сприймалася, щоб з нею рахувалися і щоб її взагалі ЧУЛИ – має дуже обмежене коло людей. Це люди, які за останні чотири роки засвідчили (а не просто задекларували на словах, якими полум’яними не були б промови) свою готовність за свої погляди вбивати і вмирати (так, в тому числі інколи й бігаючи позиціями з камерою чи привозячи у Піски вареники з картоплею).

Все інше – щось на кшталт шипіння й схлипування неналаштованого радіо. Може часом трохи дратувати, просто як звук, чи навіть на мить порадувати приємною музикою, але водночас це настільки не сприймається, настільки не важливо і настільки не принципово, що аж незручно. Що аж не треба нікого бити і тим більше вбивати, не треба нікого ні в чому переконувати, не треба робити ні-чо-го. Бо, коли дійде до справи, всі ці люди все одно повністю спишуться з усіх рахунків.

Це ті кияни, які ввечері 18 лютого 2014 року йшли геть з Майдану, а не на Майдан. Це ті, хто бачив як трощать пам’ятники на Інститутській чи замальовують графіті на Грушевського. Це не бувші навіть на третій лінії військові експерти з телебачення. Політики усіх кольорів, що засновують, а потім знищують свої партії своїх регіонів. Бабусі, яких ті політики вчергове на*бали. Майже всі. Мільйони, мільйони, мільйони людей, у можливість, а головне - НЕОБХІДНІСТЬ переконати яких у чомусь правильному я раніше, коли ще працювала журналістом, вірила.

Читайте также: Валіза із 40 рушниками: що можна врятувати з Донецька. ФОТО

Ну, припустимо, переконати їх і справді можна. Але потім хтось скаже їм – тихо-тихо, мужик, ти ж насправді не готовий хоча б отримати по обличчю за власну думку (не кажучи вже про готовність спробувати її відстояти у таких печерних умовах, а не в студії у Савіка Шустера). Потім з гучномовців пролунає: «… просимо вас залишити Майдан Незалежності, на якому буде проводитися антитерористична операція…». Потім почне працювати артилерія.

І більшість замовчить. Розчиниться у повітрі. Так буде всюди і завжди, напевно, незалежно від країн, часів, погодних умов, кількості трусєлєй на одного протестуючого і так далі.

Які висновки? Для мене – невтішні. Жодної лірики рівня «нізащо не вірте, якщо вам скажуть, що жменька небайдужих громадян несила змінити світ, бо досі тільки вони це й робили»… Замість цього в мене в голові останнім часом рефреном слова Сергія Говорухіна, який казав, що на війні втратив «не тільки ногу, але й віру в людство».

Але є й інші люди. Досі. Саме заради них і тільки заради них, як живих так і мертвих, варто триматися, вмирати, вбивати, вірити – коротше, робити те, що маєш. І так, звісно - будь що буде.

Але не буде, скоріше за все, нічого хорошого.