MENU

Про академічну та вузівську науку України: вона залишилася в річищі радянських традицій

1299 0

Тривожний сигнал. Згоден з висновком пана Volodymyr Viatrovych про суголосність Польщі з Росією. На жаль, у ситуаціях з Угорщиною та Румунією спостерігаємо подібну тенденцію.

Можна, звичайно, звалювати все на сяких-таких сусідів і переконувати увесь світ, що ми робимо все для того, щоб їм подобатися, а вони...

Повія також прагне сподобатися, хоч її використовують, щоб потім кпинати. Тому, мабуть, В. Сосюрі й прийшла ця метафора: «у готові твоїй макуха, російсько-польська потаскухо, малоросійськая тюрма».

До чого це я? А ось до чого.

Читайте також: Старі сюжети України на тлі її демографії

Те, що зараз ми обговорюємо в історичному (з Польщею) та мовному (з Угорщиною) аспектах, є наслідками.

Не будемо зараз тут розводитися про історичну колоніальну залежність України від Польщі, Московії чи Кримського ханства. Цей аргумент давно вже став загальним місцем.

Чверть століття незалежності - достатній строк для того, щоб перш за все розібратися в собі й своїх устремліннях і відтак вилаштувати і принципові стосунки з сусідами.

Леонід Кравчук безуспішно намагався зхрестити «коня і трєпєтную лань» - націонал-комунізм з націонал-демократією. Про національну ідею бодай говорили, а от про національну ідеологію націєтворення, державотворення, стратегії розвитку України навіть розмов не було.

Леонід Кучма ці напрацювання (ну, які вже були) перетворив на флюгер багатовекторності, а відтак - безпринципності, завдяки якій і почалося масове розграбування, розбазарювання, розкрадання національних багатств - матеріальних, природних, культурних, духовних та ін.

Зовнішня флюгерна політика наклалася на взагалі занедбану та віддану на відкуп «русскому міру» внутрішню етнічну політику й призвела до того, що тепер лізе назовні з усіх шпарин.

Деморалізована, дезінтегрована і значною мірою денаціоналізована українська інтелектуальна еліта зациклилася на окремішностях і не бачить за деревами лісу.

Хтось думає, що примусом маргіналів до української мови українізує всі сфери суспільного й державного життя України.

Хтось переконаний, що квотами на український продукт українізує український культурний та інформаційний простір; хоч, якщо вже говорити про квоти, квотувати треба було б імпорт - неукраїнські продукти.

Хтось здумав, що розширенням вживання мови в освіті можна українізувати усю систему освіти й просвіти, не українізуючи її суті, тобто змісту, ідеології, методології.

Хтось декомунізує Україну, змінюючи антураж (демонтуючи пам‘ятники, замінюючи назви), але не декомунізуючи глибинне, суть...

У цьому ж річищі йдуть «битви» за Україну і на інших «фронтах». Зокрема, на історичному та міжнародному...

В усіх названих і неназваних напрямах промахи й провали (про успіхи говорити, на жаль, не доводиться) лягають на карб національних і галузевих лідерів, які продемонстрували брак стратегічного мислення та системних підходів до розбудови незалежної України чи окремих галузей.

Я й досі не розумію, для чого було створено Національний інститут стратегічних досліджень, який за десятиліття (уже!) свого існування так і не запропонував бодай одну концепцію перспектив розвитку НЕЗАЛЕЖНОЇ, САМОСТІЙНОЇ, СУВЕРЕННОЇ УКРАЇНИ.

НІСД виконує роль не авангарду й ідеолога, а ар‘єргарду. Замість того, щоб визначати напрями поступу й спрямовувати процеси націє- й державотворення, інститут відстежує й аналізує процеси.

Судячи з публікацій, робить він це добротно. Але ж це - завдання не стратегічного мозкового центру, а академічної науки. І я не думаю, що підводна частина («закриті дослідження») цього айсберга суттєво різниться від надводної.

До слова, про академічну та вузівську науку України. Намагаюся тримати руку на її пульсі, і мушу сказати: за роки незалежності вона помітно розслабилася, але ідеологічно, методологічно й організаційно вона залишилася в річищі радянських традицій.

Цим обумовлені колосальні втрати фундаментальних наук. Суспільні ж науки взагалі й досі не зрозуміли, кому вони мають служити і на чому зосереджувати свої зусилля.

Росієзнавство й проблеми, спричинені Московією за століття, не знаходили осмислення в українській науці. Треба було початися війні, щоб учені почали чухати потилиці. Але низка аспектів цієї проблеми так і продовжують залишатися незайманими...

Так само за межами уваги надто довго залишалися чи й продовжують залишатися взаємини з Польщею, Угорщиною на іншими сусідами. А скільки ще такого, що не почало боліти, а може заболіти в будь-який момент?

Честь і похвала невтомному, енергійному В. В‘ятровичу. Мені не все до снаги з того, ЩО і ЯК він робить, але він - один із небагатьох учених, хто шу-ка-є. Помилок, як відомо, уникає лише той, хто нічого не робить.

Міжнародні відносини - це парафія відповідного міністерства, відповідних академічних установ і вишів. Проблеми з Росією, Польщею, Угорщиною та будь-яким іншим напрямом інтересів України - це відповідальність тих, хто працює в цій «парафії».

Читайте також: Як політичні спекуляції знецінюють убивство мільйонів українців

Нещодавно були наїзди на очільника МЗС Клімкіна, який, як і більшість його попередників та підлеглих, виявився не на висоті, бо сів не в свої сани. Можна все списати на Клімкіна.

Але, запитаю я, де профільна наука, яка за двадцять п‘ять років функціонування галузі показала б результати осмислення історичного досвіду, актуальних проблем і перспектив розвитку відносин з усіма країнами, з якими Україна встановлює дипломатичні, економічні, культурні та інші відносини?

Я не знаходжу серйозних досліджень бодай у найважливіших напрямах. Глухо. Ніхто над ними навіть не думає.

Український Університет цього року мав намір видати збірку статей до ювілею українсько-американських відносин. Ми не одержали жодної пристойної статті. А те, що нам прислали, не лізе в будь-які ворота. Навіть халтурою не назвеш.

Можливо, ви пригадуєте публікації про стан справ у Національній дипломатичній академії. Там, де і кадри дипломатів підковують, і відповідні напрями наукових досліджень розвивають.

Знаєте, ЩО мене приголомшило в тих публікаціях? А те, що цей, мабуть, найменший за маштабами навчально-науковий виш уславився рекордною кількістю підготовки аспірантів з... археології. Здається, більшою кількістю, ніж інститут археології НАНУ та профільні кафедри університетів разом узяті.

Є в Україні, крім НАНУ, дві академії - педагогічних наук та вищої школи. І ось ці дві академії, не кажучи вже незліченні кількість педагогічних вишів, за чверть століття випрацювати бодай концепцію системи національної освіти, яка відповідала б викликам часу і завданням українського націєтворення і державотворення.

Читайте також: Українські творці майбутнього, про яких ми не чуємо

Знову ж, можна, як і в ситуації з МЗС, списати прорахунки на ту ж Л. Гриневич, яка іронією долі очолила МОН (чи хтось інший на цьому місці), але, як на мене, не меншу відповідальність перед суспільством несуть мозкові центри галузі.

Ішли б вони в ногу з часом, виконували б свій обов‘язок перед Україною, дивись, система освіти уже й випродукувала б національно свідомих і громадянськи відповідальних фахівців у царинах, які є ключовими для розв‘язання, а ще краще - для запобігання проблем, про які ми зараз так багато говоримо.

Володимир ІВАНЕНКО


Сообщить об ошибке - Выделите орфографическую ошибку мышью и нажмите Ctrl+Enter

Понравился материал? Смело делись
им в соцсетях через эти кнопки

Другие новости по теме



Правила комментирования »  


Новости