MENU

Московський синдром: психоаналіз по-українськи

3807 0

Морок розвіявся не для всіх. Чимало українців, і не лише підстаркуватих, які прожили в совітській системі більшу частину життя, а й зовсім молодих, які мають уривчасті казкові уявлення про попередній порядок, дозволяють собі ностальгію за "стабільністю" й "найсмачнішим у світі морозивом" – таких, якщо вірити соціології, серед нас понад третина, пише для "Тижня" Юрій Макаров

Припустімо, в декого туга символічна й не така серйозна, щоб обстоювати свої соціополітичні вподобання в офлайні, але сам факт, що в країні є люди, для яких комуністичне минуле досі не сороміцька хвороба, не предмет нічних кошмарів, змушує замислитися. Я назвав би це московським синдромом за аналогією зі стокгольмським, тобто підсвідомою симпатією заручника до його поневолювача, що зумовлена психологічною травмою, тим більше тривалою. Хай там як, а три чверті століття…

Читайте також: Чому маємо по краплі вичавлювати із себе... Чехова

У пожежі ніяка сталь не гартується, то все дурня. Були колись на згарищі? Зазвичай усі рештки звідти вигрібають на смітник, вони більше ні на що не придатні. Тільки в нашому випадку йдеться не про фізичне сміття, а про людські душі. Хворі, скалічені, спотворені, які замість якогось там реабілітаційного центру потрапили одразу в чистилище "вільного ринку" ранніх 1990-х. То що ми хочемо? Диво, що від нас узагалі щось збереглося: культура, мова, нормальні уявлення про верх і низ, чорне й біле.

Так, і мене теж не дуже влаштовує якість наявного "людського матеріалу", як колись казали. Мені не подобається наш опортунізм, наша схильність до простих рішень, готовність "вирішувати питання", тобто в буквальному сенсі тактики виживання, без яких їхні носії ніяк не примудрилися б добратися до нашого часу цілими й відносно неушкодженими. Найстрашніше, що я сам час від часу ловлю себе на про­явах, від яких хочеться розбити люстро: спокуса насильства, агресії, зневаги, свавілля… Просто я краще адаптований і гіперкомпенсований, не від усіх цього можна вимагати. Інша річ, що людина не одновимірна й наділена свободою волі, і це ми й спостерігали на Майдані та на початку війни. Але сплески шляхетності – то одне, а щоденна проза життя зі штовханиною в прямому й переносному сенсах, хамством і спокусою надурити ближнього – то зовсім інше. Я пам’ятаю, звідки все це.

Ні, не все, від чого ми сьогодні потерпаємо, привнесла саме комуністична влада. Щось із того, що вона впроваджувала, було запозичено ще з монголо-татарських часів, які вона прямо наслідувала, щось було винайдено в процесі збудженої "творчості мас". Але головне, що вона зробила, – це відчинила дверцята найпотаємніших, найтемніших куточків людської душі, звільнила демонів, які ховаються в кожній людській істоті. Гітлер колись декларував, що звільняє своїх послідовників від химери сумління. Те саме нав’язували більшовики. Єдина різниця в тому, що вони свій акт розбещення прикрили гарною казочкою про щастя для всіх. 

Читайте також: Сплячі тіні імперії на наших вулицях і в наших головах

Під прапором примарного братерства вони спершу захопили народи, які були вже майже звільнилися від ординського патронату, потім забрали їхнє майно, потім фізично – голодом і кулями – знищили найвільніших, потім решту спрямували на будівництво безглуздих пірамід ("індустріалізація"), потім кинули в пожежу світової війни, потім знову спокусили "світлим майбутнім", потім остаточно деморалізували безчассям "застою". Жодне з досягнень реального соціалізму не варте тих жертв, якими було досягнуте. Загальна освіта, доступна медицина, соціальне житло, право на працю – все це реалізувалося в багатьох країнах Європи, Азії та Америки значно досконаліше й без жертв, тим паче таких жертв.

Я, можна сказати, щасливий, що для моєї дочки Володимир Ленін перебуває приблизно в одному часовому проміжку (тобто колись дуже-дуже давно) й безумовно в одному смисловому ряду з Чингісханом, Ернаном Кортесом та Іваном Грозним. Але це не означає, що вона вільна від травм більшовицького минулого. Їй, як і всім нам, доведеться ще довго долати спокуси жахливого спрощення реальності та пролетарський несмак, побутове двоєдумство й бажання будь-що принизити ситуативного опонента.

Кажуть, психологічні травми фіксуються в нащадків жертв навіть у третьому поколінні. На початку 2000-х у черговому опитуванні респонденти на першому місці серед очікуваних небезпек назвали побоювання голоду. Ми недооцінюємо шлях, який пройшли. Але також недооцінюємо те, що тягне нас у минуле. У будь-якому разі ознаки сучасного українця, якими ми зараз пишаємося: патріотизм, жертовність, бажання грати за правилами й покращувати життя, не з радянського минулого. І вони дають надію, що травми можна подолати, але тільки якщо їх усвідомити. Втім, це ази психології. 


Сообщить об ошибке - Выделите орфографическую ошибку мышью и нажмите Ctrl+Enter

Понравился материал? Смело делись
им в соцсетях через эти кнопки

Другие новости по теме



Правила комментирования »  


Новости