MENU

Інакодумці чи вороги: межа між опозиційністю та державними злочинами

1208 0

Спілкуючись із представниками інших держав, які перебувають у нашій країні, часто зустрічаю занепокоєння переслідуванням інакодумців та опозиції у зв’язку з подіями на Донбасі. Хтось вважає, що саме через це, а не в рамках загальних традицій української бюрократичної системи, стигматизують і мордують переселенців, пише для "Тижня" Єлизавета Гончарова

На жаль, аргументи, які доводиться наводити, показують картину ще гіршу, ніж припускають іноземці: так мордують та стигматизують у нас і “чорнобильців”, й інвалідів, і малих підприємців, та майже всіх, хто має з державою будь-які стосунки, окрім рядка в паспорті. І, до речі, саме проти подібного ставлення держави до людей і виходили на Майдан. Всі вже зрозуміли, що подібні “традиції” навряд можна змінити тільки протестами, тому й гуртуються разом для відстоювання своїх прав, переселенці зокрема.

Питання з тими, хто залишився на окупованій території, набагато складніше: дійсно, держава досі не визначила їхнього реального статусу, тому за міжнародними нормами порушує права своїх громадян. Тому дуже важливо мати правильний закон про окуповані території та нарешті почати називати речі своїми іменами. Але істерія щодо однозначної винуватості кожного з донецькою чи луганською пропискою, що залишилися у своїх домівках за лінією фронту, якщо подивитися глибше, вигідна аж ніяк не Україні. Бо ми наголошуємо – конфлікт інспірований ззовні. 

Читайте також: Знищити п’яту колону: чому це потрібно робити просто зараз

А ось деякі іноземці впевнені, що навіть обвинувачувати пересічних українців, представників влади й навіть силових структур, які допомагали загарбникам захоплювати міста, неможливо: бо це була їхня певна ідеологічна позиція. І взагалі, бажання з якогось дива ввести армію чужої країни можна вважати просто думкою, яка є опозиційною до влади. Щоб довести, що жодних внутрішніх об’єктивних історичних передумов для створення цих квазідержав на території України не було, довелося би читати іноземцям довгу лекцію з історії України. Щодо визвольного руху за українську державність на теренах Донеччини, трагедії великого голоду, впливу європейського промислового руху на початку минулого сторіччя та багато-багато інших цікавих фактів, які безперечно доводять не тільки те, що Донбас – це Україна, а й те, що це невід'ємна та значуща її частина. Але якщо часу для розмов не так багато, то можна і простіше: опозиція – це коли певні сили вважають, що їхні дії призведуть до вагоміших успіхів у розбудові держави, тому починають політичну боротьбу зі владою, що керує країною. А коли певні сили підтримують та всіляко сприяють збройному захопленню своєї країни іншою державою, це вже ніяка не опозиція, це зрадники та вороги.

Цікаво, що про “внутрішній конфлікт” кажуть не пересічні іноземні домогосподарки чи фермери – сперечатися щодо справжніх причин та винуватців конфлікту доводиться з освіченими й обізнаними представниками європейських та азійських країн, серед яких дипломати, журналісти, працівники міжнародних фондів та організацій. Зрозуміло, що Росія витрачає мільйони доларів для створення дуже потужного інформаційного шуму в міжнародній спільноті, який навіть підсвідомо просочується та формує загальне послання. Особливо в тих країнах, де вона має з цього зиск. А це майже всюди. Але, здається, подібне ставлення до нашого конфлікту транслюється не тільки через пропаганду.

На жаль, на міжнародному рівні, Україну ще не сприймають як повноцінну учасницю, яка не на папері, а в дії має право на відстоювання своїх прав і кордонів. Бо ще нещодавно, завдяки проросійській еліті, держава була на це майже неспроможна. Тому в покаранні винних у злочинах проти цієї держави нам, так би мовити, тактично відмовляють. Це в Іспанії можна арештовувати заколотників-сепаратистів, яким загрожує до 48 років ув’язнення, хоча вони навіть публічно не вимагали “Путіне, введи війська!” Це в Туреччині можна десятками засуджувати довічно тих, хто причетний до військового заколоту. У нас подібне з чужого вікна має вигляд переслідування опозиції у країні початку демократії. Хоча насправд радше залякування. Та й то якось не те, щоб сильно...

В Україні немає жодних фільтраційних таборів, якими лякають пропагандисти Кремля; після звільнення населених пунктів на лінії фронту туди заходять насамперед із гуманітарною допомогою, а не з тотальною перевіркою. Працює програма СБУ, за якою десятки місцевих, що опинилися в лавах російських окупантів і колаборантів, можуть повернутися додому. Тих, хто не скоїв тяжких злочинів, масово випускають з умовним строком, а то й із попередженням. І в деяких випадках подібні дії України видаються навіть занадто м’якими.

Звичайно, я не вважаю, наприклад, одіозну “імператрицю” Нелю Штепу головною посібницею загарбників. Скоріш, м’яко кажучи, не дуже далекоглядною чиновницею, яка не вловила номенклатурного моменту. Чи навпаки, занадто наполегливо його ловила та сумлінно виконувала вказівки. Можливо, жадібною, бо навесні 2014 року на Донеччині ходили чутки, що за можливість вести підготовку до подальших подій гроші пропонували чи не кожному міському голові. Казали, що хтось навіть сам відкупи терористам возив, щоб місто не захоплювали, а задовольнилися імітацією присутності окупантів. Але то вже потім, коли зрозуміли, що замість очікуваного олігархічного шантажу, як реакції на Майдан, прийшла справжня війна, де країна-сусід простягнула руку "дружби" з автоматом чи гранатометом. А що почалось усе в Слов’янську, то просто збіг. Хоча про гроші, звісно, суцільні байки, бо якщо б були докази, навряд би пані Штепа в електронному браслеті радісно співала гімн, розмахуючи прапорцем державних кольорів. Чи таки співала б, аби не засмучувати тих, хто переймається утисканням опозиції?

Читайте також: Як Кремль хаотизує Україну, і хто йому допомагає

Я не прибічниця позиції карання “стрілочників”, хоча впевнена, що кожен, незважаючи на посаду чи роль у суспільстві, повинний отримати осуд за злочини, якщо це буде доведено. У кожному окремому випадку треба розбиратися дуже ретельно. Ось не знаю, що було відповідальніше та більш чесно в той час: терміново виїхати з родиною в безпечне місце, залишивши громаду без керівництва, чи ходити на роботу в будівлю, яку зайняли загарбники, намагаючись якось “розрулювати” хоча б побутові питання життєдіяльності сотень тисяч людей. Не вийти, роззброєним за наказом керівництва, у свою зміну в міськвідділок міліції, де засіли кадирівці, щоб потім бути звільненим за українським законодавством за прогули. Чи вийти, попри погрози, щоб потім ледь не померти під тортурами в підвалах терористів.

Хтось виявився героєм, інші боялися за своє життя, одні виконували злочинні накази з примусу, а другі – зі власної волі зраджували присязі та батьківщині, когось затягнуло у вирій із дурного розуму, а для когось руйнація української держави – виплекана ідея. Хтось роздавав зброю, а хтось – "воював" у соцмережах. Щось із цього є предметом карних розслідувань, щось – моральних оцінок. Тому, повторюю, дуже важливо надати правове визначення діям кожного. А не тільки лякати можливими карними справами за сепаратизм, сподіваючись використовувати тих, хто "на гачку" для різноманітних політичних спекуляцій. Але ще важливіше, щоб процес не обмежився тільки великими чи малими “стрілочниками”, як це відбувається зараз.

На жаль, прикриваючись популістськими гаслами, відкриті вороги України, які мають гроші та вплив, продовжують агресивно лобіювати інтереси Росії. Непокарані ані ті, хто скоїв злочини проти держави та втік, ані ті, хто залишився в країні та доступний для правосуддя. І ось що насправді важко зрозуміти, так це чому таку специфічну опозиційність в Україні не утискають у рамках законодавства та здорового глузду.


Сообщить об ошибке - Выделите орфографическую ошибку мышью и нажмите Ctrl+Enter

Понравился материал? Смело делись
им в соцсетях через эти кнопки

Другие новости по теме



Правила комментирования »  


Новости