Коли мені було 17, я слухав тільки класичну музику. Ну, як класичну – тільки бароко. XVII століття в 17 років. Все, що після Баха, Кореллі й Телеманна мені здавалося занепадом.

У 17 я був під впливом "Гри в бісер", ті хто читав – розуміє: бароко там є релігією. Ти не міг зрадити Телеманнові з якимось там Вагнером чи AC/DC. Навіть Моцарт здавався занепадом.

Читайте також: Не розумію, як люди знаходять час не читати – філософ

Далі я відкривав для себе музику, крок за кроком. Арт-рок, психоделік, джаз, фанк, фанк-рок, тріпгоп, електронну, інді й так далі. Я зрозумів, як багато всього чудесного. І що світова музика – це бездонна скарбниця. Навіть музика тільки ХХ століття – це бездонна скарбниця.

Але зараз я все частіше повертаюся в ті часи, до своїх коханих (тільки це слово можу вжити) кончерто ґроссо Кореллі чи концертів для клавіру з оркестром Баха. Мені зараз 37, але я ніби роблю коло, повертаючись до відчуттів і смаків, коли мав 17. При цьому, звісно, я більше не вважаю гріхом зрадити Бахові з AC/DC, Diablo Swing Orchestra, Mumford & Sons, Jethro Tull, Radiohead, Кейтом Джеретом чи Noir Désir. Але бароко продовжує бути для мене, можливо, найбільшим музичним магнітом у житті.

Читайте також: Буцімто українські композитори різдвяної музики не писали – як так виходить

Думаю, життя – це теж хвиля. Це теж ритм, дихання, ups and downs; ти підіймаєшся та опускаєшся, в ритмі свого внутрішнього моря, й часом повертаєшся до того стану, на той "гребінь хвилі" (ідіотська метафора, даруйте), на якому був 20 років тому.

Я навіть придумав історію: як зустрічаються двоє людей, між ними 20 чи 30 років різниці, але вони люблять одне й те саме, точнісінько одну й ту саму музику чи тих самих художників, люблять майже однаково. Тільки одна людина це любить уперше, а друга – вдруге. Одна людина входить у досвід, друга – повертається в нього.

Хороша буде історія. Нікому не віддам.