Сучасне суспільство дуже цінує свободу – й ми справді в багатьох речах значно вільніші, ніж попередні покоління. Але свобода багатьом невигідна. Маркетологові наша свобода невигідна, бо він хоче прив'язати нас до свого товару. Що більшою є наша свобода, то більшим буде його мистецтво прив'язувати, зваблювати, "липнути". Мистецтво чіплятися до нас із першої спроби.

Читайте також: Таксист Путін: чому він не хоче, аби ми пристібалися

Я не вважаю, що "липкість" є однозначно чимось поганим – але більше схильний думати, що серйозні речі липкими не є. Вони не прагнуть до тебе чіплятися, вони не запам'ятовуються одразу – бо відкриті для тебе й чекають на твоє повернення.

Саме тому я здебільшого не люблю попси. Вона інколи добре зроблена. Але завжди занадто липка. Причепиться – й усе, ти вже її в'язень, мелодія крутиться в голові день за днем. Попса не вимагає повернення та перечитування, бо вона постійно тут, із тобою, прилипла. Я також не дуже люблю сучасну моду на меми. Надто липкі.

Читайте також: Повернення до себе: життя – це теж хвиля

Серйозні ж речі, навпаки, запрошують до повернення. Із ними в тебе завжди враження, що ти щось пропустив. Що ти щось забув. Що мав дорогу для тебе річ, яку ти загубив дорогою – і будь-що маєш її відшукати. Що є деталь, якої ти не помітив і не розпізнав. До якої ти хочеш наблизитися ще раз. Бо повертатися – це щастя. Бо якщо нас десь хтось досі чекає – це щастя.