MENU

Незалежність: 100 років, 26 чи лише 4?

2012 0

100 років тому, 9/22 січня 1918 року в Києві IV-м Універсалом Цетральної Ради було проголошено державну незалежність України.

Дивно, що традиція зневажати цю подію, паплюжити і плюндрувати пам’ять про неї – традиція, започаткована російсько-комуністичними окупантами України, – не вмерла за часів відродження незалежності.

Не вмерла в Москві – й так само не вмерла в Києві.

Здається часом, що українські політологи – і вороги, і "друзі" своєї батьківщини – знайшли нарешті спільний пункт: зневага "неповноцінної" незалежності 1918 року. Чого тільки не закидають її творцям: і нездарність, і егоїзм, і слабкість, і… і… і… Начебто волю мали виборювати (мали право виборювати) лише геніальні політики, військові, економісти, менеджери…

Читайте також: 100 років незалежності України: чому така тиша на офіційному рівні?

Насправді все дуже просто: російські більшовики зробили ставку на кілька мільйонів людських покидьків, готових на все – й перемогли: остогидлих монархічних "біляків", слабкодуху церкву, незгуртованих селян, нечисленних "нацменів", а зрештою – й українців. Бо це теж були переважно незгуртовані селяни, – й купка інтелігентних патріотичних романтиків і кільканадцять вищих офіцерів колишньої імператорської армії виявилися приреченими у своїх сподіваннях, намірах, зусиллях.

Вони були слабшими: їх було замало для опору московській навалі, і я певен – серед них не було такого відсотка відвертої людської мразоти, запаси якої в Росії виявилися невичерпними.

Але минуло сто років, і дещо змінилося – щось на гірше, щось на краще. Зараз навіть Путінові годі відшукати в Росії кілька мільйонів покидьків, ладних, ризикуючи власним життям, власноруч і (головне) задарма різати ближніх своїх. Тільки за гроші й лише за умови гарантованої безпеки. А це вже дещо інакше. Нема отого страшного драйву знищення та самознищення, що був у бузувірів громадянської.

Натомість ми, попри частково втрачену національну ідентичність, – вже не темні селяни 1918-го. Ми знаємо, чого хочемо, а головне – чого не хочемо. 

Читайте також: Сьогодні святкуємо День соборності та сто років незалежності України

Яка підтримка була в армії УНР серед широких верств населення? Зізнаймося – мізерна.

А сьогодні? Порівняйте два числа, дві кількості. Десятки тисяч українських волонтерів, що самі згуртувалися й утворили горизонтальну соціальну мережу задля допомоги фронту – й цілковиту, абсолютну, сяйну відсутність відповідного руху в Росії. Найманці – за гроші, армія – тим паче, мітинги в Донецьку й Луганську "на підтримку", провокації в Києві, теракти в Харкові – все за гроші, за гроші, за гроші.

Скажете: а хіба нам не потрібні гроші? Не на волонтерів, звичайно, але все ж таки – на армію перш за все. Потрібні, звичайно, й Москва це теж розуміє. Проте зиску їй із того жодного. Бо один свій фонд вона вже на своє "боговгодне діло" витратила, скоро витратить другий. І все скінчиться. Хоча б тому, що нам гроші будуть позичати доти, доки це не скінчиться.

Володимир ЯСЬКОВ


Сообщить об ошибке - Выделите орфографическую ошибку мышью и нажмите Ctrl+Enter

Понравился материал? Смело делись
им в соцсетях через эти кнопки

Другие новости по теме



Правила комментирования »  


Новости