MENU

Прощання з Міфом: фільм про Василя Сліпака

3076 0

Перша половина червня 2016-го видалася холодною і дощовою. Для Києва це означало всього лише, що пити пиво з товаришем доведеться не на літній терасі, а в приміщенні пабу, пише для "Тижня" Дмитро Крапивенко

На фронті – це вода в окопах, шмарклі до коліна і дрижаки на вечірніх чергуваннях. Добровольці з-під Світлодарська просили привезти теплі ковдри, "вшивники" (так в армії називають цивільний одяг, який вдягають під камуфляж – Д. К.). Ми з другом Іваном уже гуртували вантаж і готувалися для виїзду – треба було дочекатися ще посилок від французької діаспори, завжди чутливої до потреб фронту. Не встигнемо, потеплішає раніше – не біда, восени все це добро точно стане у пригоді. Аж тут до Києва приїздить Василь Сліпак – із ним ми познайомилися торік і постійно переписувалися в соцмережах про волонтерські справи. "Найкращі зв’язкові УПА", – жартував про наш екіпаж Василь.

Зустріч була недовгою: кожен кудись поспішав, та й мали невдовзі побачитися на Світлодарці. Говорили про війну й не тільки. Василь дістав цигарку з пачки червоних "Прилук".

– Оце ти такі термоядерні куриш?

– Авжеж, ми ж співаки, – жартував він.

Читайте також: Паризька барикада України: аби наш голос лунав і надалі

Свого часу ми з друзями називали це "карпатським синдромом": коли вертаєшся з походу і продовжуєш ходити Києвом у туристичному одязі, надаєш перевагу простій їжі й дешевим цигаркам, не радієш маркерам цивілізації. "Щоб усе, як там", тобто в горах. Щось таке є й серед ветеранів. Але не до жартів. Коли я запитав Василя, чи він їде на чергову ротацію до початку оперного сезону, мій візаві похмурнішав.

– Та годі вже вештатися туди-сюди. Пробуду, скільки треба, – була його відповідь.

Останнє повідомлення від нього було зі проханням привезти сухого спирту. Ми закупили, але передати не встигли. Василь загинув за кілька днів до нашого приїзду. Ніхто з побратимів не міг пояснити, для чого той спирт, але річ усе ж таки в побуті не остання.

Я не був на похороні (бо саме мав рейс на Світлодарку), детально не розпитував добровольців про обставини того бою. Загинув на війні зі зброєю в руках – не знаю, як кому, мені цього було достатньо. Кожного разу, коли приїжджаю до Львова, відвідую його могилу, читаю пошепки уривок із "Гайдамаків" Шевченка: про роси, що тихесенько сльозами дрібними їх омиють…

Коли ми востаннє бачилися в Києві, я був певен, що побачимося ще не раз і буде достатньо часу розпитати Василя про дитинство і юність, про оперну кар’єру, культурне життя Парижа й будні наших волонтерів у Франції. Не судилося. Але фільм "Міф" – це ніби відповідь на всі ті питання. Нехай опосередковано, але все ж таки щиро.

Фільм, що його зняли Леонід Кантер та Іван Ясній, – це чотири локації: затишний богемний Париж, консерваторсько-академічний Львів, комікс про Джельсоміно (автор – Юрій Журавель) і власне – фронт, Світлодарська дуга, літо 2016-го. Це ніби чотири реальності, які не перетинаються аж до моменту похорону Василя.

Читайте також: "Скажу правду: дивився це і плакав". Чому варто подивитися фільм "Міф"

Авторський текст читає брат – Орест Сліпак, його голос, хоч і віддалено, але нагадує голос самого Василя під час розмови. Так ніби це він десь здалеку і стиха розповідає про навчання, перемоги в пісенних конкурсах, початок життя в Парижі, сценічний успіх, зміни життєвих пріоритетів під час Майдану.

 Якщо в попередньому фільмі Кантера і Яснія "Добровольці Божої чоти" практично всі герої викликають симпатію – це ж наші, що боронять Донецький аеропорт, то герої "Міфа" викликають різні почуття.

"Ситий голодному не товариш", – думав я, коли чув розмірковування про те, що воювати мають професіонали. Хотілося крикнути із залу: "Люди добрі, ви справді не знаєте чи вдаєте, що вам невідомо, як у нас на одного профі на фронті припадає не один десяток тих, хто пішов на війну з учительської, офісу успішної компанії, власного фермерського господарства, і в кожного знайшовся б мотив: в тилу я принесу більше користі".

У фільмі очікувано говорять про унікальний голос Василя, який прославив його й Україну на престижних сценах. І тільки один із бійців наприкінці фільму говорить, що пам’ятатиме Міфа як воїна. Мені подумалось про інше: Василь вочевидь мав ще й неабиякий слух і чув він передовсім власну совість, яка вважається голосом Бога в людині.

Автори фільму, як мені здалося, не дають прямої відповіді на запитання "За що загинув Василь Сліпак?", глядач, який, можливо, про Міфа вперше дізнається з фільму, має самостійно відповісти на це питання, і це аж ніяк не можна назвати "мінусом" стрічки, навпаки, це, як на мене, ознака зростання майстерності наших кінематографістів.


Сообщить об ошибке - Выделите орфографическую ошибку мышью и нажмите Ctrl+Enter

Понравился материал? Смело делись
им в соцсетях через эти кнопки

Другие новости по теме



Правила комментирования »  


Новости