Не змогла нічого написати вчора. Був той день, коли слова губляться і ніяковіють. Коли соромно і боляче у грудях.

Бо 4 роки тому герої поклали життя за наше спільне майбутнє.

4 роки тому – у моєму фб не було ненависті, не було образ, а була єдність, стійкість, взаємопідтримка і бажання зробити все заради країни.

4 роки тому – у моєму фб не було зрадників, не було псевдо експертів та порохоботів, які за декілька тисяч доларів здатні продати всіх і залити медовим сиропом лайно. Які створюють постправду вже не гірше російських ЗМІ і пафосно пишуть про Мальдівський відпочинок головнокомандувача під чужим іменем: "Хто гарно працює – той гарно відпочиває".

Мене нудить.

4 роки тому – перекривали центральні станції метро, щоб зупинити вільних людей, і вчора влада – перекрила станції метро і відмежувалася залізними конструкціями на Майдані, повісивши на них портрети героїв. Ці конструкції стояли там пусті, високі і металеві вже декілька місяців, і простоять рівно ще стільки, скільки влада буде боятися свого народу.

Читайте також: Четверта річниця Майдану: жертви винні у тому, що їхні кати не покарані

4 роки тому у мене була надія, а не розпач, хоч саме тоді розпач був більш логічним. Тоді була сильнішою понад усе – любов і надія.

Тепер ця надія – повільно, але згасає, і віддаляється кудись у туманне майбутнє, а я мушу відроджувати її собі силоміць знову і знову, бо це мій обов'язок перед героями на небесах.

Українці вміють боротися, вміють воювати, гуртуватися у темні часи і жертвувати собою заради великої мети. Але ми ще не навчилися кожен Божий день європейськими демократичними засобами боротися за свої права і свою державу, і контролювати тих, хто взявся нею керувати від нашого імені. 

Мені соромно, що я не зробила достатньо для країни за ці свої 3 роки. Не зробила достатньо для загиблих героїв, для себе, врешті решт.

Мені боляче, що вбивці Небесної Сотні не покарані, а ми і далі терпимо це, дозволяємо цьому бути і дозволяємо виливати на нас цю брехню.

Мені огидно, що Президент заробляє на війні, де його "Богдани" ламаються, а його непроданий бізнес процвітає. Його реформи є імітацією та жалюгідною підробкою, а звинувачує у цьому весь світ чомусь нас з вами, як націю, бо промова нашого Президента проходить на найбільшій безпековій конференцій у світі – у непристойно пустій залі. Він в ізоляції, а страждає від цього знову ціла країну і цілий народ.

Читайте також: Почему ничего кроме стыда перед погибшими на Майдане я не испытываю

Ми ходимо по колу, б'ємо один одного в спини, і не можемо викарабкатися з цих політичних джунглів брехні та клептократії.

Ми мріяли про свободу, а сьогодні наш спільний Майдан – заставлений металевими конструкціями не для пам'яті, а для захисту проти мітингів, під які знову закривають станції метро у столиці.

Заставлений наш Майдан свободи і гідності вже давно. Навіть не з часів перших маршів пана Саакашвілі місяці 3-4 тому, коли ці конструкції там з'явилися, – тоді пусті і нікчемні, як образа. Заставлений він вже декілька років, друзі.

Його завалили невидимими грудами обіцянок та красивих слів, солодкими сиропами з телеефірів, огидними звітами з яскравою інфографікою про 144 реформи.

Його закидували декілька років брехнею, панамськими паперами, невиконаними обіцянками, домовленостями і круговими поруками з тими, хто розстрілював героїв і давав накази бити нас.

На нього скинули невидимі мішки з грошима продажним експертам і журналістам, привели на нього цілу армію, але от не справжню для захисту країну, а армію порохоботів, для захисту самих себе і свого бізнесу.

Майдан стоїть заставлений невидимими коробками з нерозкритими злочинами та невиконаними вимогами українців, замазаний невидимими тоннами бруду, а над цим усім – великі металеві холодні джунглі. 

Про нього забули. На нього наплювали. У нього забрали його свободу. А ми дозволили це зробити. 

Ми не прийшли туди цього року, ми не віднесли метал під владні кабінети, де їм і місце, ми не очистили ні його, ні свої голови від бруду і брехні.

Ми тільки починаємо це робити. Боротьба за свободу не завершується ніколи, вона потребує руху, надії і віри.

І ми маємо вірити і працювати кожен день, і боротися, і йти проти вітру, і крізь метал, і крізь невидимі перепони і страхи, навіть коли плюють у спину і збирають віртуальних та справжніх нових тітушок.

Не опускати руки. Не вірити брехні. Думати своєю головою.

Ніколи не вірити тим, хто каже, що жменька небайдужих не здатна змінити світ. Досі лише вони це і робили.

Майдан, як ніхто, це пам'ятає.