MENU

Капітуляція, або Обвислі "Мускули миру"

6913 0

Умиротворитель – це той, хто годує кровожерливого крокодила, не розуміючи, що й сам, врешті, буде з’їдений.

Вінстон Черчилль

Коли учасники Мюнхенської конференції 1938 року вийшли в коридор після засідання, рейхсканцлер Третього Райху Адольф Гітлер, захлинаючись від задоволення, кинув фразу:

– Які нікчеми.

Так фюрер сказав про інших глав держав, з якими зустрівся вперше, які того дня здали навіть не Судетську область, здали навіть не Європу, а розв’язали руки знавіснілому демону, який із цієї митті вже не мав сумніву, що йому дозволено все.

Чому? Тому що він мав справу із нікчемами. Історія знає їхні імена – прем’єр-міністр Великої Британії Невіл Чемберлен, прем’єр-міністр Франції Едуард Даладьє.

Постійно діючий театр на ймення "Історія" невпинно оновлює трупу акторів, і в цій перманентній ротації на планетарній сцені з'являються або атлети, які спроможні власноруч крутити колеса тої самої Історії, або нікчеми.

Я думаю, що услід за Гітлером на Мінській конференції цього разу dже з участю на боці умиротворення канцлера Німеччини і президента Франції, Путін мав усі підстави повторити:

– Які нікчеми.

Диктатори, які посягають на чужі території, а відтак б’ють в один момент глеки на столі, який називається "Світовий порядок", роблять рівно стільки, скільки їм дозволено. Коли вони бачать супроти себе нікчем, вони вважають, що можуть робити все.

У доборі тої самої трупи, яка провадила геополітичний спектакль останніми роками, на чолі ключових держав опинилися нікчеми. Прикрий парадокс у тому, що чотири роки тому на чолі США виявився найслабший в історії наддержави президент Обама, а на чолі Росії виявився президент Путін, якого журнал "Тайм" назвав найсильнішим на планеті політиком.

Моделюючи реальність, я переконаний, що коли б в Овальному кабінеті Білого Дому сидів Рональд Рейган чи Річард Ніксон, коли б американці обрали Джона Маккейна чи Мітта Ромні, а не двічі Обаму, Путін би кроку не зробив, і жоден танк би не рушив на територію України.

Не наважився б. А так він мав і має тверде переконання, і небезпідставно, що перед ним нікчеми.

Міністр закордонних справ Канади, моя добра знайома і колега-журналістка Христя Фріленд, з якою ми спільно докладали зусиль, щоб перший Майдан не був втоплений у крові, як другий, яка нині у західному світі займає найвищий із постів, які коли-небудь посідали етнічні українці, днями на Конференції у тому ж Мюнхені сказала:

– Путін зробив те, чого після Гітлера у Європі не робив ніхто.

Пішов війною проти сусідньої країни. Аншлюс Австрії – один до одного аншлюс Криму. Нечуване варварство, бо за вікном не 15 чи 18 століття, а 21-е, коли окупація чужої території – варварський анахронізм печерних дикунів.

Однак, Путін знав, що він може це зробити, бо такі, як він, не можуть не робити того, що їм дозволено, бо він бачив, що супроти нього нема таких, хто схопив би його за руку.

 Супроти нього нікчеми.

Більше того, відтак він пішов війною не лише проти сусідньої України – він пішов війною проти США, здійснивши кібератаку на наддержаву з метою поставити на чолі ядерної і економічної потуги людину, яку б визначили не сотні мільйонів американців на виборах, а десяток чекістів на нараді у Кремлі.

Колишній посол США в Україні Вільям Тейлор проявив нечувану у таборі нікчем сміливість, сказавши:

– Якби не санкції, ми би мусили їх бомбити.

Путін знає, що його бомбити не будуть, бо нікчеми на це не спроможні. Тому він влаштував їм таке інтернет-бомбардування, він якого Америка захиталася на тектонічних континентальних скрижалях, переживаючи зараз нечувану політичну кризу, коли уже більше року Конгрес і Сенат, ФБР і Генеральний прокурор розслідують – ви тільки вдумайтесь, і здригаються у могилах Джордж Вашингтон і Рональд Рейган – є чи не є новобраний президент агентом Путіна.

Путін – мій ворог, бо він вбиває моїх співвітчизників і окупував мою землю, але я не можу не визнати, що це нечуваний успіх Москви у протистоянні із Вашингтоном, в порівнянні з яким ракетно-кубинський шантаж Хрущова – то справді "кузькіна мать".

Тоді у 1940-му, і поки що не зараз, агресор із розв’язаними руками, перед очима якого маячіли нікчеми, що трусилися перед ним у Мюнхені, захопив уже пів-Європи і провів парад військ Фатерлянду у Парижі, від чого уже перевертався у могилі Бонапарт.

У 1940-му, як і нині, панувала політика умиротворення агресора. При владі у ще не окупованому Лондоні перебували все ті ж нікчеми. 2018-й – то дежавю 1940-го.

 Американці, як і нині, згадали про свій первинний геополітичний ізоляціонізм, і вмили руки. Тільки тому, що Гітлер не був клептоманом, як Путін, вони не оголошували санкцій нацистам. Може, Франклін Делано Рузвельт і не був нікчемою, але він розділяв переконання своїх співвітчизників, що війна у Європі – то не наша війна. Правда, дуже скоро японці повернули американців до пам’яті у Перл-Гарборі.

Але то буде потім. Наразі напівокупована Європа в особі її нікчем у пориві ілюзорного умиротворення невблаганно лягала під Третій Райх. Гітлер пропонував мир на його умовах. То була точка біфуркації для усього людства, коли як результат капітуляції земна цивілізація пішла би шляхом не просто деспотизму і нацизму, а шляхом біологічного відбору рівних перед Богом людей на тих, які мають право жити, і тих, які не мають права жити. То був би уже не Голокост проти євреїв – то був би шлях, який привів би до голокосту усього людства. То було би уже інше людство чи його залишки.

Читайте також: Кім Ір Пу, або Яка ціна цінностей, за які люди готові вмирати на майданах?

Але нікчемам страх затьмарював і розум, і совість. Вони не розуміли, що людство стоїть на порозі кінця світу.

І тоді… І тоді Історія вводить у трупу своїх виконавців-нікчем свого Першого Лорда без страху і сумніву.

Цими днями кінотеатри Києві переповнені від перегляду фільму "Важкі часи". Фільм не про нас, але кожен з нас має його побачити. Нехай не здасться тим, хто бачив, що далі я переповідаю фільм. То фільм переповідає історію.

Нечуване було уже у тому, що його, практично 66-річного пенсіонера (де ви, любителі нових облич і поп-гітаристів в часи окупації), призначають прем’єр-міністром.

Ким, власне, був Вінстон Черчилль? За фахом і частково за родом занять він був військовим. Але я вважаю його за його візією своїм колегою-письменником, який у перерві між написаними книгами займався державними справами.

Абсолютно нестандартна, неординарна, у вищій мірі унікальна людина, якими не бувають уніфіковані політики і якими є геніальні мислителі, посвячені у таїнства Промислу Божого, яким є Слово.

То потім він отримає Нобелівську премію у галузі літератури за книгу про війну, яку він виграв. Я переконаний, що він був таким, яким він був тому, що він був письменником. Мислитель, наділений владою, щоб творити не другу, вербальну, а реальну дійсність.

І тут нікчеми на чолі із відставленим, але винятково впливовим у Вестмінстері горезвісним прем’єром Чемберленом стояли за крок до підписання миру із Гітлером. Був ще й такий завзятий нікчема, особистий друг короля, міністр закордонних справ Галіфакс, який уже знюхався із Муссоліні, оскільки дуче припасував собі роль посередника.

Усе мало відбутися, як воно відбудеться через десятки літ у Мінську, – мир на умовах агресора.

Як вважать його самі американці, найвпливовіший нині у США автор і блогер, лауреат Пулітцерівської премії Чарльз Краузаммер пише, що Черчілль у цю мить, від якої залежали століття, був єдиним таким на планеті. Він називає свою публікацію про Вінстона "The Indispensable Man".

Незамінна людина. То не правда, що незамінних не буває. Бувало. Кілька разів за десятки тисяч літ вселюдської історії.

Мільярди дітей Адамових рояться планетою, але во ім’я спасіння роду людського появляється той, котрий бере на себе Хрест і виносить його на Голгофу услід за Ісусом во ім’я Воскресіння.

Черчилль був у персональному вимірі єдиним – не нікчемою у всьому істеблішменті західного демократичного світу. Він сказав нікчемам, що мир на умовах ворога – це капітуляція.

Його шлях – це боротьба і перемога: "Перемога за будь-яку ціну, перемога, незважаючи на будь-які жахи війни, перемога, якою б довгою і важкою не була дорога, що веде до неї, бо без перемоги у нас нема майбутнього".

Він зійшов на вершину владу ще недавно наймогутнішої на Землі імперії зі зверненням до гордих британців: "Все, що я можу вам запропонувати, – це кров, важка праця, сльози і піт".

Від його слів у пологовому будинку світової демократії, у британському парламенті і нині скипає кров у жилах: "Смерть і горе будуть нашими супутниками; випробування – нашим одіянням; твердість і доблесть – нашим єдиним щитом. Ми повинні бути єдиними, ми повинні бути непохитними, ми повинні бути незламними. Наші чесноти і наші діяння повинні горіти і прокладати путь крізь темінь Європи, поки не стануть істинним маяком її спасіння".

Дискусія на теренах світового розуму звела вибір одного із двох на номінацію "Найвидатніша Людина 20 століття". Альберт Ейнштейн або Вінстон Черчилль.

Я згоден із Краузаммером – геніальна теорія Альберта визначила розвиток людства на тисячоліття, але вчинок Вінстона врятував це часто дуже безпорадне і беззахисне людство від загибелі.

Історія вчить, як відомо, того, що вона нічого не вчить, а саме, що впокорений Сатана має звичку знову повертатися. Коли післявоєнна планета, яка пережила найбільше за 200 тисяч літ гомо сапієнс народовбивство, чи то почивала на лаврах переможців, чи зцілювала рани і рубці на тілах і душах спасенних, чи ще оплакувала 100-мільйонний мартиролог убієнних, знову чорні хмари насувалися з-за виднокола.

Хто першим їх розгледів крізь всепроникаючі письменницькі зірниці обраного оракула? Все той же Великий Британець.

 У 1946 році, коли не минуло й року після того, як дисциплінований безіменний єфрейтор спалив біля бункера, де нині музей Голокосту, труп ще одного єфрейтора Адольфа Шикльгрубера, Черчилль, який уже не політик, а мислитель-письменник, їде у провінційний американський коледж і проголошує промову "Мускули миру", яку прийнято вважати початком нової світової війни, котру завдяки вчасному застереженню таки виграв Захід вкінці століття, війни холодної, а не гарячої, смертоносної, завдяки Черчиллю, який вчасно застеріг людство, і цього разу його послухали..

Сталося це сьогодні, 5 березня, що й спонукало мене вивести саме у цей світлий день свої рядки переосмислення фултонських смислів.

Вінстон побачив нового Гітлера у Кремлі, який уже – не союзник, а ворог. Ворог західного світу, ворог демократії, ворог Свободи. Ворог людства.

Було відтято одну голову двоглавого змія у Берліні, але друга голова Сатани сичала смертоносним вогнем у Москві.

Читайте також: Як потрапити на власний похорон

Я не думаю, що набат Черчилля втратив актуальність, особливо для нас, українців під московською нинішньою окупацією: "Зі всіх тираній в історії людства московська тиранія – найстрашніша, найбільш руйнівна, найбільш огидна. Вона кинула Росію у стан тваринного варварства і тримається у владі лише ціною кровопролить і масових вбивств. На велетенських просторах країни цивілізація піддається повному викоріненню, і банди варварів гасають і скачуть серед трупів своїх незліченних жертв, серед руїн зруйнованих міст, неначе стадо диких, жорстоких бабуїнів".

Недавно я бачив цих бабуїнів у трикутнику смерті "Авдіївка-Опитне-Піски", прориваючись з-під обстрілу московських танків донецькими степами. Я знаю, що таке війна не із зрадливих телетеревень підлих нікчем у Європі і Києві, а їх власної історії порятунку на полі бою.

Поле бою за спасіння людства, на якому щодня гинуть українські діти, кинуті напризволяще київськими капітулянтами і компрадорами, кинуті європами і америками, поле бою, на якому проливається кров українських тамплієрів в той час, коли ситий і зманіжений Захід купається у розкоші, на полі бою, на якому здійнявся смертельний смерч народовбивства в той час, коли нікчеми ніжать свої трупні тіла на мальдівських пекельних кострищах.

Виступаючи у Фултоні, Черчилль нагадав заколисаному людству, що "у всій світовій історії не знайти прикладу війни, яку можна було би так само легко уникнути, як недавньої кривавої бойні", "до 1933 або навіть до 1935 року Німеччину ще можна було врятувати від її страшної долі".

Але тоді, коли лише появилися перші заграви на горизонті темних лихоліть, його ніхто не слухав. Демон в особі підстріленого в окопах першої світової єфрейтора здійняв крила на весь розмах, бо він підносився над нікчемами, що правили Європою, та й самою Німеччиною.

Нинішня Європа – просто копія Європи 30-х років. Нема нікого серед політиків і вчених, хто би заперечував, що від цієї Фултонської перестороги Черчилля, проголошеної нині, 5 березня, 72 роки тому, світ ще ніколи не стояв так близько до нової світової війни, яка зараз.

 Розмахування над планетою двох божевільних маніяків у Пхеньяні і Москві ядерними ракетами – навіть Гітлер не демонстрував такий цинічний сказ.

 Зрештою, ця війна уже розпочалася на українській землі, і Європа себе потішає, що обійдеться жертвою України, що принісши у жертву Україну, можна буде відкупитися.

"Це не та Європа, яка може стати гарантом стійкого миру" – знову чую крізь десятиліття, як гримить набат із американського райцентру Фултон.

А відтак знову не просто заповіт, а благання Великого Британця: "Ми не можемо ухилитися чи уникнути небезпек і загроз, якщо будемо просто закривати на них очі. Ми не можемо з ними розминутися, коли будемо сидіти, склавши руки і чекати біля моря погоди. Ми не можемо їх уникнути, якщо будемо проводити політику нескінченних уступок і компромісів".

Європа наразі "сидить, склавши руки, і чекає біля моря погоди". Уступає і відступає.

Чому я цитую лише Черчилля крізь товщу літ? А тому, що із нині сущих провідників Європи і Америки нема кого цитувати. Тому, що у Європі і у світі нема другого Черчилля.

 Є тільки нікчеми.

Колега Краузаммер, який на тому березі Атлантики, робить ту ж роботу, що і я у цю мить, – благає розплющити очі сліпців, резюмує: "Тоталітаризм прийшов і пішов. Він мав початок і кінець у 1917-му і у 1991-му…І хто вбив дракона? Так, це були великі лідери: Франклін Делано Рузвельт, де Голль, Аденауер, Трумен, Іван Павло Другий, Рейган. Але понад усіма перемога потребувала піднести одну людину, без якої боротьба була би програна на самому початку. І цією людиною був найвидатніший землянин 20 століття Вінстон Черчилль".

Написано кілька років тому. Але уже втрачається актуальність, а актуальність полягає у тому, що вбитий дракон відродився.

 А Черчилля нема.

У фільмі "Важкі часи", які були такими для Черчилля у його пору і які настали для мене у мою пору, він промовляє таку заповідь не Божу, а людську: "Нації, які гинуть у бою, відроджуються. Нації, які здаються, зникають".

І що нам робити, щоб не зникнути?

 Йти у бій.

Черчилля нема у Європі. Нема в Америці. І у нас нема іншого, окрім шукати з-поміж нас свого Черчилля.

Василь БАЗІВ, для UAINFO


Сообщить об ошибке - Выделите орфографическую ошибку мышью и нажмите Ctrl+Enter

Понравился материал? Смело делись
им в соцсетях через эти кнопки

Другие новости по теме



Правила комментирования »  


Новости