MENU

День, у якого не було шансу: йшли на мітинг, а потрапили на війну

1708 0

Дмитро Чернявський

13 березня 2014 року молодий свободівець, студент, усміхнений на всіх фото Дмитро Чернявський був убитий на полі бою. Це поле тоді містилося посеред Донецька. З одного боку стояли ті, в кого була Батьківщина в серці. З іншого – ті, хто виставив її на продаж, чекаючи найвищої ставки, пише для "Тижня" Єлизавета Гончарова

Разом із мешканцями сусідньої держави, яких привезли автобуси, що стрункими рядами стояли на вулицях Донецька. То був не перший і не останній великий мітинг у Донецьку, хоча для багатьох українців це й зараз здається міфом. Тоді в соцмережах з’являлося багато патріотичних груп, де тисячі мешканців Донецька й інших міст обговорювали та готували різні заходи: мітинги, патріотичні борди, листівки. Одного разу навіть дерева у сквері висаджували: тоді чомусь здавалося, що процес об’єднання "хороших" якось зупинить деструктивні дії "поганих". Але процес 13 березня вже важко було назвати мітингом, тому що площа була поділена строго навпіл, немов лінія фронту. Між ворогами стояла міліція, котра обіцяла бути "за мир", а допомагала розпалу війни. Але цього дня в тих, хто прийшов із прапорцями та саморобними плакатами, шансу на перемогу не було. Тому що неможливо так перемогти тих, у кого кийки, каміння й ножі. Але ще важче – перейти ту межу, де замість прапора ти береш у руки зброю. Тоді це для багатьох моїх друзів, які стояли на своїй барикаді в центрі Донецька, було ще неможливо.

Читайте також: Із чого починалися Революція гідності й російсько-українська війна

Я тоді не ходила на головну площу свого міста зі прапором, хоча своїх поглядів не приховувала. У маленькому Бахмуті, як і в багатьох провінційних містах країни, вирували тихе життя та "стабільність", усі опозиціонери й активні поборники України були відомі, але вони не закликали мітингувати. Бо не ходили тоді в Бахмуті на мітинги, якщо на них не зганяли за списком. А ті, котрі неактивні, ще не знали, що настав час обирати по-справжньому і що відсидітися не вийде. Коли вони це зрозуміють, у Бахмуті з’являться добровольці, з яких сформують батальйон із назвою міста, сформується потужна хвиля волонтерства. Але тоді, в березні, всі сподівалися, що до нас це не дійде. У вузькому колі ми обговорювали, що робити, й наважилися тільки на листівки з українською символікою та синьо-жовті смужки на деревах, які вночі малювали за допомогою балончиків. Але багато хто їздив до Донецька на акції: тоді чомусь здавалося, що саме там треба показати, що ми не всі тут за "русский мир".

Після 13 березня в редакціях донецьких ЗМІ з’явилися бронежилети, а ті, хто йшов на площу, мали в кишені записку з номером телефону рідних і групою крові. До цього були розбиті голови, вибиті зуби, але не було смертей. Перед тим у соцмережевих групах відбувалося жваве обговорення: йти чи ні на мітинг. Хтось казав про провокації, хтось закликав не боятися та виходити якомога частіше. Була інформація, що людей захищатимуть хлопці, яких заздалегідь зберуть і навчать. Потім виявилося, що вчитимуть міліціонери, а в найважчий момент на очах цих міліціонерів уб’ють Дмитра. Того, хто прийшов, щоб захищати інших...

Я стежила за подіями того дня на площі Донецька в інтернеті, тільки повернувшись додому з відрядження в якесь віддалене село та наслухавшись "народного гласу" в електричці. Сперечатися із цілою електричкою про Сталіна, мову чи бандерівців якось незручно, тому емоції вирували й шукали виходу. Хтось постійно стримив із обох боків, але завжди можна було точно сказати, звідки картинка. На тому боці люди ховали обличчя й погрожували побити відважного стримера. На нашому – усміхалися й обов’язково тримали в руках щось синьо-жовте. Я вдивлялася в монітор комп’ютера, де мерехтіли ці патріотичні кольори, й дуже хотіла бути там, із ними: співати гімн так, щоб на завтра пропав голос, тримати над собою великий прапор, відчувати, що поруч із тобою люди, яким не треба нічого пояснювати. Бо на самоті було дуже страшно, а разом – ні.

Читайте також: Чотири роки тому в Донецьк прийшла смерть

Коли почали вибухати світло-шумові гранати й полетіло каміння, стримери схвильовано бігали площею, вже було важко щось розібрати. Але навіть через ці відеокамери телефонів відчувалась атмосфера різкого протистояння. Здавалося, кров і дим потрапляли в мою кімнату крізь монітор, майже як тоді, коли із жахом дивилися стрими з київського Майдану. Розібрати, що відбувається, було важко, але коли в мережу потрапили перші фото, де побиті й закривавлені хлопці лежать біля міліцейського автобуса, навіть без додаткових пояснень стало зрозуміло: били й убивали наших. На ранок донеччани приносили квіти на місце, де загинув Дмитро. Їх прибирали, а квіти все з’являлися і з’являлися. У його рідній школі в Бахмуті наступного дня поставили портрет зі свічкою, але "представители народа" прибігли до директорки з погрозами: "Прибери!".

Інколи здається, може, краще б і не було тих мітингів. Були б цілі та живі гарні люди. Через кілька місяців містами та селищами Донбасу вже гатили російські танки та "Гради" – чи спинило когось це синьо-жовте море посеред Донецька? "Ви всі кликали Путіна, ось і повертайтесь назад", – чули по всій країні й ті, хто залишився без дому, бо йшов на той мітинг, а потрапив на війну. Може, не треба було комусь доводити, що Донбас – це Україна, бо був план, який не зупинити смертю звичайного донецького хлопця. Але, думаю, ці мітинги насамперед були потрібні всім нам, донецьким і луганським. Це собі ми доводили та вчилися гуртуватися, щоб дістати шанс не втратити своєї Батьківщини. Й усвідомити не тільки своїх ворогів, а й своїх героїв...


Сообщить об ошибке - Выделите орфографическую ошибку мышью и нажмите Ctrl+Enter

Понравился материал? Смело делись
им в соцсетях через эти кнопки

Другие новости по теме



Правила комментирования »  


Новости