Що мене дратує більше за все в цій історії про громадських активістів – антикорупціонерів? Більше за все мене дратує те, що пересічний громадянин вважає антикорупціонерами лише двох осіб, прізвища яких він знає: Сергія Лещенка (який є народним депутатом, отже, не може вважатися громадським активістом) та Віталія Шабуніна.

Читайте також: Чим наша антикорупційна декларація доходів відрізняється від декларації доходів у США

На підставі недовіри до цих двох (у даному контексті вже неважливо, чи є для того підстави, чи немає) пересічний громадянин готовий схвалити створення перешкод для батьків, які борються із корупцією у школах, для пацієнтів та їхніх родичів, які борються із корупцією в медицині, для тих небайдужих громадян, які намагається контролювати місцеві бюджети чи дерибан землі, для тих автомобілістів, які намагаються перешкодити корупції в поліції, тощо.

Читайте також: Як фракція БПП робить ведмежу послугу й Порошенкові, й усій країні

У свідомості пересічного громадянина "антикорупціонер" – це якась особлива каста, а зовсім не мої сусіди, яким не начхати на те, що навколо нас. Пересічний громадянин готовий погодитися з тим, що хтось добровільно йде на фронт, і навіть із тим, що хтось добровільно віддає гроші для фронту, але не готовий визнати, що можна добровільно намагатися навести лад у місцевій школі, лікарні, міській раді чи якійсь інспекції. Ні, такого бути не може, вважає пересічний громадянин, бо на такий рівень альтруїзму українці не здатні.