У відносно недалекому минулому сила конче потребувала застосування, але в нашому суспільстві спектаклю достатньо лише демонстрації, пише для "Тижня" Максим Віхров

Навіть для підпільників конспірація стала обтяжливою, як целібат: все, що претендує на існування, нестримно рветься назовні, під софіти й об’єктиви. Наш політичний календар дедалі більше нагадує афішу, у якій гучні й не дуже прем’єри вриваються в стандартний, обкатаний десятиліттями репертуар. До останнього належить і Першотравень, задуманий як огляд лівих сил країни. Здається, в епоху "зубожіння" та "соціального геноциду" дійство має набувати епічного розмаху, але щороку дзеркальце потіє все менше, й замість шеренг розлючених трудящих у ньому відбивається порожнеча. І це, напевно, одна з найбільших загадок української політичної історії.

Дивіться самі. Щонайменше три покоління українців виросли в комуністичній країні. Так, комунізм у СРСР радше декларували, ніж будували, та й радянський соціалізм жахав навіть щирих соціалістів. Але перехід до капіталізму для мільйонів українців виявився вкрай травматичним: ті, хто ще вчора нарікав на дефіцит і засилля номенклатури, зіткнулися з безробіттям, недоїданням і розгулом відвертого криміналу. Кращих умов для лівого дебюту не було. Ось незадоволені маси, до яких капіталізм повернувся спиною, ось розгублена еліта новонародженої держави: влада валяється під ногами, достатньо лише підібрати.

Читайте також: Три причини, з яких лівий порядок денний в Україні дискредитований

Здавалося, в перше десятиліття незалежності до того все й ішло: оговтавшись від розпаду СРСР, комуністи й соціалісти швидко вскочили в парламент і навіть боролися за президентську булаву. Але (sic!) жодних соціалістичних перетворень вони при цьому не здійснювали й не намагались. Обіцянки, звісно, були всякі, але й цю платівку ліві скоро змінили, перекваліфікувавшись у борців за російську мову, "канонічне" православ’я та інші речі, які жодного стосунку до соціалізму не мають.

Тому у результаті декомунізації жодна ліва партія не постраждала. Просто тому, що лівих-пратиків в українській політиці на той час уже не було. Звичайно, можна пофантазувати, що українських лівих знищували агенти великого капіталу, але всі ми знаємо, що нічого подібного не відбувалося. Хто хотів проституюватися, проституювався, а решта чомусь воліла практикувати соціалізм на кухонних дебатах, а не в політиці.

Чи могло бути інакше? Звичайно. Приміром, націоналізм, який у 1990-х був близьким до маргінальності, швидко знайшов свою соціальну базу та примножив її настільки, що не націоналістичні організації стали політичним мейнстримом, а сам політичний мейнстрим став націоналістичним. Це явний неуспіх націоналістичних організацій, яким не вдалося захопити владу, але безперечний тріумф ідеї, що заволоділа масами, ставши практикою. Люстрація, декомунізація, українізація, геополітичний курс подалі від Москви – "це націоналізм, дєтка".

Чи могло щось подібне статися із соціалізмом? У теорії так, але практика показала, що соціалізм мав усі складники успіху, крім головного. Ні, мова не про відданих борців: як свідчить історія, вони знаходяться завжди і в достатній кількості, щойно ідея набуває поширення в суспільстві. А от якраз суспільної бази для соціалізму в Україні немає: не абстрактних "пригноблених пролетарів", а реальних людей, переконаних у необхідності соціалістичних перетворень в Україні.

Читайте також: Соціалістична ідеологія: чи можна ощасливити людство?

Власне, навіть у СРСР прибічників соціалізму було менше, ніж прийнято вважати. Принаймні щойно держава перестала зганяти людей на "маївки" – й вони перетворили Першотравень на гедоністичне свято шашликів. Як виявилося, посиденьки на природі з родиною та друзями були потрібні їм більше, ніж солідарність із трудящими всього світу. Не знаю, скільки заявок на першотравневі акції подали київські ліві, але для пікніків столична влада виділила цього року аж 38 рекреаційних зон (не рахуючи тих, які кияни "виділять" для себе самочинно).

Так, про те, як було добре за СРСР, ще й досі квилять мільйони, але здебільшого в них говорять не ліві переконання, а цілком позаідеологічна ностальгія, зокрема й за власною молодістю та світом, який був, може, й гіршим, але більш звичним і зрозумілим. Навіть популістські обіцянки дати кожному за потребами українці воліють чути з вуст праволіберальних політиків, а не червонопрапорних вождів.

Чи означає все це, що українські трудящі знайшли своє щастя в капіталізмі? Навряд чи. Хоча б тому, що нормальні люди взагалі не мислять "-ізмами", інакше людство давно перестало б існувати. Радше за все суспільство, навіть його невдоволена частина, відчуває, що саме це правильний шлях. Ніхто не сумнівається, що курс треба коригувати, оминати вибоїни й вчасно перемикати швидкості, але про лівий поворот не йдеться. Скільки в тому свідомої впевненості, а скільки інстинктивної відрази до радянщини чи карго-культу навколо "західного добробуту", розрізнити важко. Проте є так, як є. А отже, українські ліві – це той цуцик, ко́пати якого немає жодного сенсу. Ну а 1 травня можна без жодних вагань офіційно перейменувати в День шашлику. Схоже, трудящі будуть зовсім не проти.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram