У XIX столітті білінгвізм серед українських інтелектуалів був нормальним явищем, бо так званий український проект щойно формувався: українські мова й література, зрештою й історіографія відокремлювалася від російської, згодом відокремлення культурницьке потягло за собою й політичне. Щоправда, й тоді були письменники, які писали й українською, і російською мовою, а були такі (наприклад, Микола Гоголь), що принципово писали винятково російською. І це важливий маркер для того, щоб зрозуміти ідентичність особи того часу.

Читайте також: Навіщо потрібні інтелектуали?

Увесь процес осягнення національної ідентичності нашою елітою, коли українофіли відкинули цю назву й почали зватися просто українцями, забрав чимало часу. У XX столітті навіть найпослідовніші й найпереконаніші українські інтелектуали перебували в контексті російської культури (наприклад, Василь Стус, який любив Марину Цвєтаєву), бо ця культура була розвиненішою за українську. Переважно за посередництвом російських перекладів у другій половині XX століття українські інтелігенти могли ознайомитися не тільки з новинками літератури, а й просто з новими думками.

Читайте також: Інтелігенти є, інтелігенції нема – вічна ситуація

Інтелектуали мають зрозуміти, що саме вони диктують умови, інтелектуали ведуть за собою маси, а не навпаки. Інакше вони перестають бути інтелектуалами. Напевно, найкращий тепер варіант – критично ставитися до різних контекстів і не обмежуватися жодним. Думаю, що так воно і буде. Бо це й називається інтелектуальною свободою.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram