Софіївська площа вся заставлена рядочками стільців. Навколо металевий парканчик, стоять рамки з металошукачами. Черги людей. Пустився дощик. Всі відкрили парасолі. Ті, що на рамках контролюють пропускання людей, так і стоять у костюмчиках. Вода стікає по волоссю. Блистять від крапель мокрі плечі, спини. Не зважаючи на це, пропускачі роблять свою роботу, просять ввічливо покласти металеві речі й парасолі на столик і пройти в рамку.

Якась жінка бурчить: 

– Ну что ета такоє, зачєм еті рамкі. Нєльзя так что лі прайті?

Народ схвально гуде. Зауважую:

– Ну взагалі то в нас у країні війна. Може ви забули? А тут велике зібрання людей, все правильно, що рамки поставили, це наша безпека.

Народ знову схвально гуде.

Проходимо з чоловіком. Ряди стільців поділені на сектори, дбайливо підписані, пронумеровані. Не зважаючи на дощ і мокву навколо, усіх зустрічають привітні дівчата.

– Вам допомогти? Які у вас місця? Вам сюди. А вам отуди.

Віп-сектор заповнений послами, урядовцями. Всі в костюмах при галстуках, гарно вбрані жінки – і всі мокрі. Чується то звідси, то звідти:

– Рікардо Муті – це Бог.

Схиляюся до чоловіка:

– А де Петро? 

– Десь бігає.

Бачу в натовпі Петрову дружину, доньку і сина. Радісно махаємо один одному рукою. Проходимо у віп-сектор. Намагаємося витрусити стільці від води. Жартуємо, що віпам не завжди щастить: у нормальних людей стільці зі шкірзамінника, струсив – і все, а в нас стільці тканинні )). Дощик на якийсь час припинився, а потім пустився з новою силою. Поруч Євстратій Зоря відкрив парасолю, під якою четверо б умістилося.

– Владико, – питаю, – де таку парасолю роздобули?

– О, це раритет! Сам шукаю таку саму, бо ця вже старенька, ніде немає, – сміється у відповідь владика.

Умощуємося. Поночіє. Піднімаю голову до неба. На темному тлі клубочуться темні хмари. Зітхаю. А як же зірки?

Читайте також: У Києві українська мова – така ж ознака столичності, як російська – провінційності

Пам’ять переноситься на рік-півроку назад. Переді мною стоїть Петро Качанов і взахльоб розповідає про свою мрію:

– Хочу в Україну запросити оркестр з Італії. Їхній проект називається "Шляхи дружби". Цей оркестр їздить в країни, де йде війна. Уявляєш, Софіївська площа, а на ній грає 300 музикантів. Над ними чаклує Рікардо Муті, лунає опера, а над усіма нічне небо і сяють зорі.

Я стояла і слухала його. Ну площа, ну музиканти, ну опера. Ну круто. Мабуть. Але в тому, як він про це говорив, відчувалося щось магічне.

Я стояла біля нього сірим мишеням і намагалася уявити змальовану ним магію, паралельно прораховуючи який масштаб організаційної роботи треба зробити, через яку бюрократію пройти, щоб ця магія здійснилася.

Йому, звісно, не звикати. Не одне дійство в Україні організував, при тому, що він не мільйонер, не олігарх. Звичайний. Хоча ні, не звичайний. Мені дуже пощастило в житті.

Господь оточив мене унікальними людьми. Дієвими людьми. Серед цих людей письменники, актори, музиканти, бізнесмени, політики, військові… У той момент я стояла і слухала такого унікального.

Увесь останній час Петро носився зі своєю ідеєю. Не просто носився. Втілював. Опера, посольства, Міністерство культури, Італія… Суцільні погодження...

І от настало. Ніч. Софія. Прожектори. Сцена. Квіти. З квітів викладені два прапори: український і італійський. Дощ враз припинився. На сцену виходить 300 музикантів італійських і українських, хор, оперні співаки, американський актор Джон Малкович, який читатиме під музику, і італійський бог диригування – Рікардо Муті.

Колись Рікардо Муті сказав: "Ідея створення "Шляхів дружби" зародилася близько 20 років тому, коли ми всі були зворушені та приголомшені трагедією, яка відбувалась у Сараєво. Ми вирішили передати від Равенни щось на знак братерства, миру і любові та усвідомили, що найкращий засіб для цього – це музика. Разом з понад сотнею італійських музикантів ми перелетіли військовими літаками Адріатичне море і виступили в місті, яке продовжували бомбардувати.

На сцені до нас приєдналися музиканти з симфонічного оркестру та хору Сараєво, а послухати нас прийшли 9 тисяч чоловік, жінок та дітей. Це був початок подорожі, яка протягом наступних років приводила нас у неймовірні місця і яка дала нам змогу виступати з митцями різних культур та віросповідань. Це щорічне паломництво, що нагадує нам про універсальність музичної мови і про зв’язок, що всіх нас об’єднує".

Оркестр, який побував в Ізраїлі, Сирії, Тунісі, Марокко, Японії, Ірані, США інших країнах – стояв на Софіївській площі. Петро це зробив.

Читайте також: "Я і ти – розмалюємо світи". Презентація кліпу на гімн асоціації "Child.ua". ФОТО, ВІДЕО

Рікардо Муті змахнув смичком – і почалося божественне. Музика в єднанні з хором лунала над Києвом. Вона стирала кордони, вона торкалася кожного серця, а звідти линула до неба. Я сиділа і молилася. Я уявила, як ця музична божественна чудодійна сила летить над усією Україною аж туди, до окопів.

Як від неї розрівнюється земля, піднімаються з попелищ і згарищ дерева і будівлі, як постають усі, хто поліг, як вона зцілює усі зранені душі й тіла…Я звела очі до неба. На головою чорнів небесний купол. 

– Зірок немає, – прошепотіла чоловікові.

– Була, отам одна.

З-за церковного купола, розгорнувши хмари, визирнув місяць. Заслухався музикою, задивився на нас: звичайних українців, гостей з інших країн, послів, політиків, посадовців, урядовців... Музика все линула над Софією, над площею, над Києвом, розпростерши крила…

У цей час жоден канал ТБ не транслював концерт по українському телебаченню. Не показав нікому цю вишукану українську Україну і її єднання зі світовим мистецтвом. Зате по телебаченню показували чемпіонат з футболу московської команди у москвії.

Нічого, над Україною ще засяють зорі. Так, українці?!

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram