MENU

Найєм: Рано чи пізно "зшивати" країну доведеться і нам. Самим. Як це зробити?

1011 0

Впевнений, багато з вас намагаються не думати і відмахуються від цього болючого питання. Більшість, прочитавши, обуряться або просто забудуть. І, нажаль, в цьому питанні ми мало чим відрізняємось від левової частини політиків, які вважають за краще не торкатися незручних тем.

Керівництво держави поки не запропонувало чітку і зрозумілу стратегію щодо повернення не тільки окупованих територій, але й тих українців, які живуть по той бік лінії фронту. Місяць назад міністр внутрішніх справ Arsen Avakov​ оприлюднив своє бачення звільнення Донбасу шляхом впровадження поступової поліцейської місії. Це перша за чотири роки війни спроба викласти цілісний погляд на питання звільнення окупованих територій і почати справжню дискусію.

Втім, світовий досвід свідчить, що реінтеграція складається з двох процесів – реінтеграції власне територій та повернення людей, які проживають на цих територіях.

Для повернення територій нам так чи інакше прийдеться викинути ворога з окупованих території, використовуючи в тому числі військові інструменти. Натомість повернення або реінтеграцію людей, що мешкають по той бік лінії розмежування можна розпочати вже сьогодні, не очікуючи поки ворог покине наші землі. Боротьба за людей потребує зовсім інших інструментів.

По-перше. Ми маємо почати відкритий діалог з тими, хто живе по той бік лінії розмежування. В першу чергу з тими, хто в силу об'єктивних причин частіше замислюються над своїм майбутнім – матерями та молоддю. Сьогодні окупаційний режим не дає їм ніяких перспектив. Це маємо зробити ми. Починаючи від постійного спілкування і завершуючи пільговим навчанням на мирній території України, спрощеним оформленням документів і наданням освітніх грантів за рахунок міжнародної технічної допомоги.

Читайте також: Деокупація Донбасу: ніколи вже не буде як колись

По-друге. Ми маємо змінити своє ставлення до прифронтових територій. Дехто називає їх "сірою зоною", а для багатьох, хто ніколи там не був це територія занепаду, яку треба піднімати лише після закінчення війни. Втім, насправді, там тисячі умовним населених пунктів, де люди продовжують жити повсякденним життям, стикаючись з величезними проблемами.

За чотири роки війни держава досі не створила базу зруйнованого майна цивільного населення. Така база дала б можливість почати процес відшкодування збитків за рахунок міжнародної допомоги. Блокпости, які щомісяця перетинають мільйони громадян України, досі не облаштовані. Внаслідок неефективного контролю, люди вимушені в жару та мороз по шість-десять годин чекати перетину лінії розмежування, іноді не маючи доступу до туалетів та наметів.

І по-третє. Нашими послами доброї волі мають стати переселенці, які з тих чи інших причин, втративши житло, минуле, могили батьків, обрали нас як шанс для свого майбутнього. При цьому вони не відрізали зв'язок з тими, хто все ще у заручниках російської окупації – там залишились їх родичі, вони постійно спілкуються і перетинають лінію розмежування. І – звісно – вони розповідають там, що відбувається в нас тут.

Ми маємо перестати дивитись на них, як на ворогів, або людей іншого сорту. Вони мають право отримати державну підтримку на час, поки не облаштуються. Вони мають право на гідне ставленні при перетині блок-постів, де внаслідок недолугої політики СБУ в людей досі забирають предмети першої необхідності. Зрештою, вони мають отримати право голосу на місцевих виборах. Я переконаний, що наш діалог з переселенцями, наше ставлення до них – це фундамент подальшої реінтеграції всього регіону.

Я весь час кажу "наші землі", хоча часто я чую натяки, мовляв, "донецькі – то не наші" або взагалі абсурд: "їх треба відрізати, адже вони не дають нам розвиватися". І це, на жаль, стосується всіх – не тільки політиків, але й багатьох пересічних громадян.

І до всіх них у мене є одне просте питання. А чи усвідомлюють вони, що середньостатистичний мешканець Лондона, Парижа або Брюсселю так само ставиться до нас, українців. Вони також бачать в нас лише проблему, скептично ставлячись до наших європейських прагнень. І тим не менш, незважаючи на всі наші недоліки – починаючи від корупції, війни і завершуючи відсталою економікою, неефективною судовою системою – наше покоління вимагає від Європейського союзу прийняти Україну у свою родину.

Читайте також: Тымчук: Тотальная ассимиляция и вытеснение украинцев – это способ максимально затруднить деоккупацию. Фактически – это геноцид

Звісно, всі ці проблеми – це наші слабкості, які треба долати, викорчовуючи стару політичну систему. Але поки ми цього добиваємося у внутрішній боротьбі, ми вимагаємо права бути у Європейській родині. І я переконаний, що ми маємо ставитись до окупованих територій так само, як колись вимагали від Європейського союзу поставитись до нас, іноді окупованих радянським минулим. Поствоєнна Німеччина була розділена більше сорока років, але за цей час жоден німецький політик навіть подумки не міг допустити відрізання окупованої радянським союзом території. Діалог між німцями тривав весь цей час і став запорукою об'єднання і падінням Берлінсьої стіни у 89 році.

Рано чи пізно "зшивати" країну доведеться і нам. Самим. І ніякі переговори бодай на найвищому рівні не зроблять за нас нашу роботу. Мінські домовленості, Нормандський формат та навіть Будапештський меморандум можуть лише допомогти нам перемогти ворога у війні та повернути наші землі. Втім повноцінне повернення частини нашої країни, історії та людей, які з нею пов'язані можливий лише через діалог. І коли-небудь ми сядемо за цей стіл переговорів. За цим столом не зможуть сидіти вбивці та російські окупанти. Втім цей діалог можно починати вже зараз, не очікуючи, коли окупаційний режим буде викинутий за наші кордони.

Підписуйся на сторінки UAINFO у FacebookTwitter і Telegram

Мустафа НАЙЕМ


Сообщить об ошибке - Выделите орфографическую ошибку мышью и нажмите Ctrl+Enter

Понравился материал? Смело делись
им в соцсетях через эти кнопки

Другие новости по теме



Правила комментирования »  


Новости