В мого доброго друга, що був тяжко пораненим на Грушевського, але, слава Богу, вижив і одужав, несподівано помер молодший брат. Від інсульту. Пацан 87-го року.

Якась така дуже похмура іронія: один вижив і зі шматком кулі в черепі, інший помер в умовах спокійного міста. Насправді ходжу з цією думкою кілька останніх днів. 

Все, про що я завжди хочу нагадати собі та іншим – це про час. Про те, яка він розкіш сам по собі, і що то ми самі щосекунди обираємо, на що його витратити: на насолоду чи на страждання.

Бо ні насолода, ні страждання не потребують особливих причин для їх виникнення.

Можна насолоджуватися тим, як вода огортає твої пальці, коли занурюєшся в озеро, чи страждати від того, що на березі озера тебе не чекає «мазератті», а когось же десь чекає.

І тільки якби ми знали, що наступної години життя закінчиться, ми б точно не парилися ані негараздами на роботі, ані тим, що наше авто недостатньо круте, ані тим, що з погодою у відпустці не дуже пощастило.

Ми б точно думали про одне: ця вода протікає мені крізь пальці і я від цього щасливий аж до глибинної клітинної структури.